Глава 48

Підсвідомо, я потягнулася до того, в кого завжди шукала підтримку. Посилене страхом занепокоєння зробило свою справу, і я достукалася.

«Білочка?» - і стільки подиву було в цьому самому відгуку Трея, що я трохи розгубилася.

«З тобою все добре? - поцікавилася, виділяючи запиханість в тоні брата, так немов я подзвонила в позаурочний час посеред тренування або палкого побачення. - Я тебе не відволікаю?»

Мене ошпарило його емоціями: досада, гнів, роздратування, тривога, злість. Моє бажання поспілкуватися настільки несвоєчасно, що викликає стільки невдоволення? Відчуття самотності вмить затопило серце й спало, варто було почути відповідь:

«Хіба, що зовсім трошки».

А перед очима постає чітка картинка: Трей відображає атаку якоїсь небаченої мною раніше величезної тварі. Зачіпає, всаджуючи меч по рукоять між захисними пластинами. Задоволений собою та засліплений успіхом він не бачить, як раніше відтята кінцівка цієї самої тварини тягнеться до нього зі спини.

«Позаду!» - кричу я, не сподіваючись, що він почує, зрозуміє та правильно зреагує. Але відточені роками інстинкти спрацьовують безвідмовно, і як в сповільненій зйомці я бачу стрімкий розворот Трея навколо своєї осі, підняту вгору руку в захисному жесті і відблиск витягнутого з чобота кинджала. Секунда… Заговорена зброя відображає атаку, не полишаючи тварі шансів.

«Спасибі, сестричка», - дякує брат, обдаровуючи мене білозубою посмішкою.

Посміхаюся у відповідь:

«Звертайся».

Цівка моєї сили тягнеться до нього, вливається, насичуючи. Я раптом розумію, що магічний резерв Трея порожній, і моя магія прагне заповнити цей дисбаланс, так ніби ми дві посудини з'єднані між собою і жоден з нас не може залишатися порожнім, якщо інший повний.

«Будь обережним», - прошу я, розриваючи зв'язок.

Не хочу вішати на брата, що воює, мої проблеми. У нього і своїх монстрів вистачає. А це мій бій, і я сама з усім впораюся та розберуся.

Минувши ще один невеликий коридор, забарилася перед відкритими дверима. Широко посміхнулася у відповідь на задумливо-проникливий погляд застиглого біля дверей магістра Іроама. Натягнувши маску незворушності на обличчя, переступила через поріг.

Кільце правди дійсно виявилося кільцем, нічим не примітним, трохи схожим на вибиту в кам'яній підлозі посередині величезної зали пентаграму. Метра півтора в діаметрі.

Варто було мені зробити крок в нього, як я опинилася затиснута в лещата сили. Ні болю, ні якогось особливого дискомфорту я не відчувала. Зате було відчуття ліфта, що мчить вгору, коли силою створеного цим рухом вітру тебе утискує в поручні. І ти розумієш, що начебто на тебе нічого не тисне, але подолати цю невидиму перешкоду неможливо.

- Ваше ім'я, номер п'ять? - звучить перше питання.

І я гублюся. По-перше, я не бачу запитуючого. По-друге, це досить несподівано. А по-третє... Яке з імен вони мають на увазі? У мене їх так багато і всі мої. Ізабелла Фетисова? Ім'я дане мені батьком в іншому світі, нехай воно і не справжнє, але все ж моє – я ніколи не відмовлюся від нього. Ібьяндора арх СКайдемантл – справжнє ім'я дане мені батьками ще до народження? Але воно незвично мені та незнайоме, хоча і від нього я відмовитися не можу. Трей пояснював мені, але я так до кінця і не розібралася, як можна назвати того, кого ще немає і чому присвячувати когось в таємниці цього імені небезпечно. Ізігард арх СКайдемантл? Ізьябеліндора арх Фетисов? Або Ізігард Шіеллос – ім'я, під яким я числюся в академії? Всі мої. Так яке назвати?

- Ізігард Шіеллос, - випалюю я останній варіант, і мене оточує непроникною темрявою.

- Брехня! - грізно і вимогливо докоряє запитуючий і звучить це так, що якщо б я не пережила сотню-іншу сутичок на килимі у директора пансіону неодмінно б покаялася й слізливо запевнила б що більше так не буду.

Підкидаю очі, сподіваючись відшукати магістра, що допитує мене. Голос мені незнайомий, так хоч помилуюся.

- І, тим не менш, це єдине ім'я, яке ви від мене почуєте, - немов з боку чую я свій голос, а далі вимовляю те, про що навіть не підозрювала: - Звід Ізріяна з метою безпеки й збереження династій не передбачає відкриття істинного імені стороннім особам. Тільки з дозволу предтеч. У вас є такий дозвіл?

І якщо на початку цієї полум'яної промови я була здивована, то з кожним словом, що  вирвалося з уст, все чіткіше усвідомлюю присутність брата.

«Трей, не заважай! Я і сама впораюся!», - обурююся я цим безцеремонним вторгненням. Це якщо він за мене говорити може, то, що далі? Буде руками й ногами ворушити? А потім і зовсім тіло займе? Думка здається абсурдною, дикою і лякаючою.

«Ти перша почала!» - без грама каяття відрізає брат.

Але подумати над цим категоричним твердженням не дає наступне питання:

- Що ви робили після вибору?

- Повернувся в свою кімнату.

- Один?

- Ні.

- Хто вас супроводжував?

Перераховую імена, згадуючи, хто був зі мною біля дверей.

«Розважайся, сестричка. Не буду заважати. Та й у мене тут діло намалювалось», - посміхнувся Трей, десь в середині перерахування і зник і з моєї голови.