Глава 47

- Розповідай! - пошепки вимагаю я, за руку відтягнув подругу в сторонку. - А, ні, краще мовчи, - згадавши про допит, спробувала попередити Фоксі.

Але та, здута як резинова кулька, з якої випустили все повітря, просто не могла мовчати:

- Я не пам'ятаю. ... Я абсолютно нічого не пам'ятаю. Це так страшно, - безпорадно, ледве стримуючи ридання, пробурмотіла принцеса. - Попрощалася з тобою. Прийшла в свою кімнату. Лягла спати і все... Далі все смутно, як в тумані побувала.

- Тоді з чого ти вирішила, що амулет Спотворення взяла ти?

- Я пам'ятаю, що йшла. А потім якимось дивом опинилася у джерела. Пам'ятаю, як торкнулася амулета. Він такий гарний. Я не могла втриматися. Одягла його собі на шию. Хотіла приміряти..., - Фоксі розгублено подивилася на мене, шукаючи підтримки або схвалення. Я у відповідь трохи підвела куточки губ - дівчатка такі дівчатка, як красива цацка, так обов'язково потрібно приміряти та помилуватися.

- Там було якесь дзеркало. Я в нього подивилася. І ...

- Фокс, давай без цих драматичних пауз, - насторожено озираючись на всі боки, попросила я. - Ми і так вже залучили досить уваги.

На нас і правда, поглядали. Адепти кидали зацікавлені погляди. Викладачі теж ні-ні, та й сканували нас своїми очима-рентгенами, що здавалося, бачили нас наскрізь. І ця цікавість не обіцяла нам нічого доброго.

- Та ні ніяких пауз. Подивилася й відразу прокинулася, проспавши тренування. Я вирішила, що мені все це приснилося, але потім помітила сліди на білизні. Я точно десь ходила вночі. А тут ще й амулет зник. Я його до цього тільки на зображенні бачила в каталозі рідкостей. Але в моєму сні він був не зовсім, такий як на картинці. Не могла ж я придумати це все? - і знов недолугий погляд людини не здатної повірити самій собі.

- А раніше з тобою таке було?

- Яке?

- Ти ходила уві сні? - перепитала я, відчуваючи, що моє майже ангельське терпіння випаровується як роса на сонці.

- Ні, звичайно, - фиркнула принцеса, і подивилася зарозуміло з дещицею докору, немов я її не про лунатизм питаю, а запідозрила в чомусь низькому. - Я ж не божевільна.

- Ну, про божевілля мови не йшло. Але люди буває, ходять і, навіть, розмовляють уві сні. Особливо після стре... емоційно насиченого дня. А день вчора був ще той.

Фоксі знову здулася, зникла бравада, люто палаючі очі погаслі.

- Не було зі мною раніше такого ніколи.

- А ментальний щит у тебе стоїть?

- Звісно. Як і у будь-якого принца. Менталісти ж найстрашніші маги. Це тільки, здається, що вони думки читають й усе. За часів моєї прабабусі один менталіст втягнув у багаторічну війну все королівства.

- Війну?

- Так. Чорна війна, про яку говорив ректор, - пояснила дівчина, окинувши мене здивовано-підозрілим поглядом.

- Фокс, а чому ти сказала: «Він попросив?», - перевела я розмову з історії світу. Не хотілося, демонструвати своє повне незнання з цього питання.

- Я таке говорила? - очі принцеси стали як блюдця й стільки щирого подиву було в її голосі, що я розгубилася.

- Так. Ти сказала: «Я взяла артефакт». На моє запитання навіщо, відповіла: «Він попросив» і подивилася в спину Громилі.

- Не пам'ятаю, - скрушно похитала головою Фоксі. - Що зі мною діється, Іззі?

- Тобі потрібно до цілителя, - відпустивши її руку, я обернулася в пошуках найближчого викладача.

- Ні. Не можна. Вони дізнаються мою таємницю і відправлять додому. І це ще не найстрашніше. Якщо вони дізнаються, що це я взяла амулет..., - принцеса благально подивилася на мене. - Не кажи нікому. Не можна, щоб вони здогадалися.

- Фоксі, всі таємниці рано чи пізно розкриваються.

- Тоді я скажу, що ти теж дів ..., - в розпачі запально вигукнула вона, але вже через мить під моїм поглядом знітилася: - Прости, я нікому не скажу. Але ...

Я зітхнула. Мене накрило почуттям безнадійності й відчуттям розгубленості, схожими на ті, що відчуває людина, стоячи на краю обриву і дивлячись, як інший зривається в прірву.

- Деякі таємниці краще відкривати, підготувавши для цього ґрунт, - сама собі не вірячи, тихо промовила я. Ніколи не розуміла цих ігор в шпигунів, вважаючи, що найстрашніше краще повідомляти в першу чергу. Зрештою, таємне все одно стане явним в самий невідповідний момент.

- Ти мені допоможеш? - запитала подруга, і стільки надії було в її голосі, що я здалася.

Кивнула повільно, складаючи в голові план подальших дій.

- Потрібно буде оглянути твою кімнату. І джерело. Але поки потрібно пройти перевірку. Ти головне, коли будеш відповідати, вір в те, що говориш, - згадавши про те, що у кожного своя правда, попередила принцесу. - І не бреши. Відповідай точно на питання, але старайся говорити правдиво.

- Дякую, - подякувала Фоксі.

Я знизала плечами.

- Немає за що.

- Спасибі, за те, що повірила мені і допомагаєш.

Я посміхнулася і нехай посмішка вийшла дещо сумною та натягнутою, але від неї мені стало трохи легше.