Здригнувшись, обернулась на крик, та й завмерла перелякано від побаченого.
Не змирившись з відмовою принц, якимось дивом забрався на ергона і тепер, небезпечно балансуючи, і скажено змахуючи розкинутими в сторони руками, в спробах втримати рівновагу, щось голосно і з люттю кричав.
Мене облило хвилею презирства та роздратування, а потім обпалило холодною люттю ... І це були не мої відчуття, але шукати відповіді на запитання, було просто ніколи.
- Заткнись! - закричала я, кидаючись назустріч цьому не дуже обдарованому, який вирішив, що він може керувати магічним звіром, що перевершує його в кілька разів: - Замовкни!
Але розбурханий принц не вгавав, істерично вимагаючи підпорядкування на підставі того, що він кронпринц якогось Пефраука.
Мить, і ергон ожив. Викрутившись, скинув з себе невдалого вершника, розвертаючись в його сторону та видихаючи пар з ніздрів.
- Ні! - закричала вже ергону, під акомпанемент несамовитих, наповнених болем криків.
І коли він повернув до мене голову, відвернувшись від жертви, машинально підняла вгору руки, долонями до ергону:
- Ідіть, повертайтеся в свій світ, якщо ніхто не хоче його вибрати.
«І що ж ти будеш з ним робити? Озирнись, звідси не вибратися без Магіка!» - прогарчав розкотистим басом ергон в моїй голові.
Примружившись, окинув мене вичікувально-зацікавленим поглядом.
- Що-небудь придумаю, - визнаючи його правоту, пробурмотіла я.
«На феніра можеш не розраховувати. Йому ще багато магії потрібно увібрати для повного переродження, а він вже майже висушив тебе».
Страх шпигнув гострою голочкою, незважаючи на те, що я поки не розуміла всієї суті магії та не вміла її використовувати, але й втрачати цей невідомий скарб не хотілося. Ніби мені запропонували віддати шматочок печінки або нирку – начебто і без них жити можна, але все одно вже якось не так.
- Неважливо. Якщо буде потрібно ще - віддам всю, - відповіла я, нітрохи не кривлячи душею. - Мені не шкода.
«Дурна. Віддавати все неможна - вигориш. А деякі й зовсім не варті таких жертв. Ось спалив би я цього майбутнього правителя і народ Пефраука, напевно, сказав би мені «спасибі».
«Не факт. Його смерть, може занурити країну в хаос. І не одну. Та й він вже отримав досить болючий урок», - подумки вивалила заперечення, що спливали на думку.
«Думаєш, досить?» - скептично глянув на все ще катається по землі принца ергон.
«Життя розсудить», - філософськи зауважила я, гасячи порив кинутися та оцінити рани.
З тривогою прибрала руки принца від обличчя. Пар звичайно справа страшна, але не настільки ж, щоб кілька хвилин кидатися верещачи від болю. Та й регенерація у правителів гарна.
«Не арх - ганчірка. Тільки й може, що зубочисткою своєї махати», - презирливо пирхнув ергон, опльовуючи принца.
Промовчала. Та й що я могла відповісти? Лише дивитися, як крутиться принц, немов вуж на сковорідці, не роблячи спроб наблизитися. Я не самовбивця, щоб вставати під обпалюючу пару. А раптом там не тільки пар з ніздрів, що широко роздуваються, а й полум'я з рота?
«Правильно мислиш, дівчинка», - розсміявся ергон, легко читаючи мої думки.
Тут всі менталісти або тільки мені так щастить, що всі без дозволу лізуть в голову?
Ергон гурчачи розсміявся:
«Це ти.... Як це ти сказала? Менталіст. Ти читаєш мої думки, і ти мені транслюєш свої, а не навпаки. Хто вас вчить, недотеп?».
«Ніхто», - зізналася я, згадуючи про те, що ще кілька днів тому могла тільки мріяти про магічні здібності.
«Он воно як, - задумливо пробурмотів ергон. - Що ж, принцеса, буде потрібна допомога - назви моє ім'я».
«Ім'я? Але ти не відрекомендувався!».
«Ти знаєш», - розреготався ергон, злітаючи та обдаючи мене теплим вітерцем.
Мені здалося чи цей позер махнув мені крилом?
Під шум й шурхіт злітаючих крил, кинулася до принцу, що все ще крутився від болю.
- Ти як? - запитала, віднімаючи його руки від обпаленого обличчя та страхаючись побачити страшні опіки. Але нічого не було, навіть шкіра не почервоніла. Це така майстерня ілюзія?
Всі мої запитання потонули в гнівному шипінні вмираючого, що бадьоро підскочив та накинувся:
- Як ти посмів відпустити мого ергона?! Він повинен був стати моїм, а ти... Ти з ним розмовляв, я бачив, - на мене націлився звинувачуючий палець розбещеного хлопчака: - Ти повинен був підкорити його мені! Мені, принцу-спадкоємцю Пефраука!
Хмикнула, встаючи, трохи очманівши від цього кричущого нахабства. Ех, напевно, потрібно було дозволити його трохи підсмажити. Дивишся, порозумнішав би.
«Я ж казав», - долетів рокочучий сміх ергона.
Обернулася на всі боки, але нікого не побачила.
- Фенір мій! - раптом закричав цей недоумок та зі швидкістю гірського козла рвонув до мого пташеняти.