Глава 14

Ізабелла Фетисова

Мене переслідував один безперервний кошмар. Я мерзла, горіла, вмирала від нестерпного болю, сходила з розуму від неминучого бажання, виринала на коротку мить з нестримного жаху і знову поринала в нестерпний біль, що молотом розколював мої мізки. Тіло давно перетворилося в желе, думки просто були відсутні, їх замінили дивні картинки, що вивертали душу.

Тільки сильні руки, утримували мене на місці, коли тіло вигиналося судомним болем. І голос, що засів в голові, наполегливо вимагав повернутися якусь Белочку.

- Цього недостатньо, - скреготав, немов заїла платівка старечий голос, шокуючи мене в нову безодню кошмару. - Вона помирає. Зв'язків мало і вони рвуться.

- Що ви пропонуєте? - питав хтось голосом клоуна з «Воно», видаючи ті ж неприємні смішки.

«Терпіти не можу клоунів», - гидливо кривилася всередині мене маленька дівчинка і ховалася далі від противного голосу.

А коли до нього додався Чакі, що пропонував пограти зі словами:

- Знайти істинного, - я мало не завила.

- Їй це не сподобається, - додав знайомий голос, що вже неодноразово висмикував мене з темряви, і я потягнулася до нього.

До голосів додався запах гару та диму, і я закашлялась, втрачаючи свідомість.

Пізніше прийшло відчуття польоту. Я кудись летіла на величезному неправильному птихо-драконі з вогняним пір'ям. І, здається, верещала від захвату, розповідаючи про американські гірки.

Очі різало світло. Таке яскраве, що розгледіти щось було нереально. Перед очима все крутилося, немов я як в дитинстві вертілася, граючи в «кого, хочеш, вибирай».

Мене налякали криві дзеркала, що несподівано оточили мене. Я ніби потрапила в кімнату сміху. Ніколи не могла зрозуміти, що в кривих дзеркалах смішного? А потім я щось в них побачила, якусь тінь і мені це не сподобалося. І я била їх, згадуючи черговий фільм жахів.

Кошмари закінчилися польотом – я парила у вільному падінні, падаючи з величезної висоти. Згадавши про парашут, смикнула за кільце, дивуючись з того, що основний не розкрився, взялася за запасний, але і він теж не спрацював. Мені було не страшно, бо вітер дув так сильно, що я стала серфить на повітряних потоках, а коли знизу піднялася величезна хвиля, і серф поніс мене в сторону землі, захлинулася від захвату. Уже вилітаючи на берег, ледь не врізалася в прямовисну скелю, але була перехоплена зеленої ліаною. Впала на траву і почала щасливо реготати, оточена купою пухнастих грудочок. Вони ластилися, муркотіли, тикали носами, як маленькі кошенята, а я нічого не могла вдіяти - тільки гладити і сміятися з зворушливих мордочок. У якийсь момент думка про наше швидке розставання так засмутила мене, що я прокинулася вся в сльозах.

- Тихіше, тихіше, вже все пройшло, - погладив мене хтось по голові, а я втиснулася в надійне чоловіче плече і заридала ще голосніше.

- Вони ... їх ..., - плутано намагалася я пояснити всю суть горя, що спіткало мене, але так нічого і не вимовила.

Випила, підсунути гіркі ліки і заснула глибоким сном.

Прокинулася різко. Просто сіла на ліжку і озирнулася. Нічого знайомого в оточуючій мене обстановці не було. Підхопившись, кинулася до вікна і на мить застигла від безхмарної небесної блакиті та безтурботної зелені лісу.

- Бель?

Повернулась на чоловічий голос. І завмерла, роздивляючись зеленоокого красеня брюнета з ямкою на підборідді та чуттєвими губами.

- Ти мене налякала, Білочка, - і таке непередаване полегшення було в його голосі, що я мимоволі здригнулася.

- Нік?

- Впізнала? Може, і пам'ятаєш, де ти?

Похитала головою, в якій було порівняно порожньо.

- А що пам'ятаєш?

Недавні події встали перед очима – лікар в білому халаті, «ми нічого не могли зробити», цвинтар, чорний катафалк, довга тужлива мова священика, люди, щось говорять, обіймають, сують щось в тремтячі руки, ком землі кинутий на кришку труни ...

- Похорон.

- Так… Справи, - тягне протяжно хлопець, який існує тільки в моїй голові.

- А я це місце не таким уявляла, - зізналася, оглядаючи приміщення в пошуках м’яких  стін та білих стель.

- Яке місто? - чорні брови здивовано поповзли вгору.

- Психушку. Ні, я читала, що приватні розташовуються в старих будівлях, але все одно.

- Що? - ще більше здивувався хлопець, а брови вже майже доповзли до кромки волосся.

Цікаво, але у мене є справи набагато цікавіше:

- Покажеш, мені кімнату з м'якими стінами? А з іншими пацієнтами познайомиш? А електрошок у вас є? А гамівні сорочки? А чому на вікнах немає ґрат? А раптом я літати захочу? А до лікаря проведеш або тільки після таблеток? Чур, мені сині, червоні не хочу, - забовтувала я хлопця, обережно наближаючись до дверей.

Обійшовши його, виглянула в коридор і полетіла вниз по сходах: «Ну, матушка, я тобі покажу, як мене в дурку відправляти!». Дивно, поки я проносилася повз, люди мене затримати не намагалися. Та й одягнені всі були якось підозріло, що ще більше збивало з пантелику. Розіграш? Або це десь знімається на камеру, щоб в суді пред'явити докази моєї повної неосудності та недієздатності?