Глава 5

«Бель! Бель! Бель!» - наполегливо довбав дятел в моїй голові.

І я готова була його вбити. Навіть незважаючи на його нематеріальність. А що знайду, обійму, вб'ю! Крутий план.

«Тобі не здається, що, будучи моїм другим Я, ти повинен мовчати, коли я втрачаю свідомість?»

«Хух, жива, - видихнув з полегшенням мій незримий співрозмовник: - Ти що твориш, навіжена?»

«Повільно божеволію. Чи не помітив? А якщо бути більш точною, то процес вже завершений», - пробурмотіла я, спантеличено розглядаючи темно-синє небо та фіолетовий місяць над головою.

В голові затанцювало безліч Фрекен Бок з їх «Аля-ля-ля-ля ... а я зійшла з розуму ... яка досада!»*. А в книгах пишуть про зірочки... І чорно-білий кіт з абсолютно іншого мультфільму вліз, змінивши картинку зі своїм: «Брешуть, безсовісно брешуть»**.

«Так що ти накоїла?» - вже спокійно пролунав голос в голові.

«А що я накоїла?» - поцікавилася я, і лише положення лежаче, завадило потупити очі та пошарпали ніжкою.

Проте представлений мною образ, судячи з усього, і так дійшов до адресата.

«І не роби, таке винувате обличчя. Розповідай!» - наполегливо зажадав мій візаві, а я лише скрушно видихнула: і чому я завжди його слухаюсь?

«Та хто він взагалі такий?» - закипіло всередині обурення, але тут же змінилося тверезим усвідомленням, що Нік єдиний кому до мене є діло.

«Слухай, а це нормально бачити бузкову місяць?», - спробувала усвідомити я масштаби свого божевілля.

«А яка вона зазвичай?» - здивувався чогось мій співрозмовник.

«Жовта. Біла, іноді помаранчева, іноді червона. Але не бузкова! Може, у мене щось з очима? Травма, привела до дальтонізму... Хоча, ні очі нібито цілі. Не болять», - для переконливості покрутила головою з боку в бік, прислухаючись до самовідчуття.

«Що таке дальтонізм?»

«Порушення сприйняття кольору, - машинально відповіла я. - Стривай, але це ж знають майже всі?...»

Повисла тиша. В голові спалахами промайнули всі спогади, коли Нік чогось не знав, і мені доводилося йому пояснювати, або коли він пояснював мені про концентрацію та магію, підказував, коли у мене виникали складності в тренуваннях з мечем, і для моїх наставників його підказки були одкровенням.

 «Опиши, що ти бачиш?» - попросив Нік.

І я, насилу піднявшись на ноги, почала описувати побачене: темне небо з яскравими зірками (дивно, але тут вони розрізнялися кольорами - такі собі блакитні, сині, червоні, жовті й зелені неонові ліхтарики), ніжно бузковий місяць, рожеві в вечірніх сутінках дерева - звичні сосни, клени та дуби, що в кілька разів перевищують розміром наші, дивні гіганти з біло-золотавим стволом та листочками як у розмарину ...

«Ікреї, - шепнув Нік і полегшено видихнув. - Ти в моєму світі. І якщо судити по сутінках недалеко від мене. Вночі тобі краще влаштуватися на дереві – у лісі багато диких тварин».

Озирнулася, шукаючи придатного для мого древолазіння кандидата. Зупинила погляд на могутньому розлогому дубі з нижньою гілкою на висоті мого зросту, і підхопивши рюкзак, дошкандибала до обраного дерева.

«Я озброєна і дуже небезпечна», - пробурмотіла, підбадьорливо, присідаючи на траву та витягуючи з рюкзака завбачливо взяті з собою складаний арбалет, шокер, катану, ніж і навіть ракетницю. Шкода тільки, що  каремат, спальник і плащ-палатку залишила у мотоцикла.

«Добре, хоч термобілизна і мембранкі при мені», - подумала, вдягаючи теплі речі.

Діставши всі свої скарби, почала проводити ревізію. З їжею було не густо – пачка сухарів, пару банок консервів. Води теж було мало – якихось жалюгідних півтора літра. Зате є таблетки для дезінфекції води, аптечка, змінний комплект одягу, страховка, альпіністський шнур, набір карабінів, кішки, кресало, пальник з запасом сухого палива, казанок і навіть сонячна батарея для смартфона. Слабенька, але і така зійде. Правда, навіщо мені телефон в умовах відсутності мережі та зв'язку, незрозуміло.

Точно можна сказати одне – потраплянка з мене вийшла підготовлена. Як тим самим місцем відчувала, що настають пригоди на мою бідну п'яту точку, яка нила та боліла після невдалого падіння.

«Я вранці ж відправлюся на твої пошуки», - пообіцяв Нік, поки я, крекчучи, намагалася влізти на дерево з рюкзаком на спині.

«Угу, вирушай», - пробурчала у відповідь, відчуваючи, як в черговий раз зісковзує рука, а забутий дитячий навик підкорювача вершин ніяк не хоче повертатися.

Піднявшись таки на величезну гілку, пристебнули себе за допомогою страховки – залишивши недоліт приблизно в метр від землі. Потім трохи поміркувавши, скоротила відстань – тепер зірвавшись, зависну метрах в двох над поверхнею. Зручно, і відстебнуюсь - не особливо вдарюся, і якщо злі вовки будуть стрибати, є шанс, що не дістануть. Розіпхали різні дрібниці по кишенях, не забувши шокер і ліхтарик. І закривши очі, спробувала заснути на твердій жорсткій шорсткій поверхні.

Сон не йшов. Лежати незручно, в голові бродить натовп недодуманої думок, а ще сиро та холодно, і це незважаючи на водостійку куртку та термобілизну.

«Що ж за перепади такі, як в горах?» - прийшла в голову перша думка, змусивши мене холодно зіщулиться.