Глава 3

Прокинулася у ранкових сутінках. Холод та вогкість змусили підскочити задовго до світанку. Темне небо вже трохи посіріло, а зорі почали гаснути.

Зібравшись, включила ліхтарик на смартфоні, радіючи майже повної батареї. Відкрила давно завантажену карту, пораділа працюючому GPS, та попрямувала додому.

Незабаром розвидніло. Незнайомий ліс змінився знайомим, ентузіазм та мрія про гарячу їжу та теплу ванну підганяли в шию, і я значно прискорилася. Проте, підходячи до будинку, ледве тягнула втомлені ноги, і лише думка про швидкий відпочинок не давала зупинитися.

Набравши цифровий код на воротах, ковзнула на рідне подвір'я. Звично відкрила двері, відсканувавши сітківку, та увійшла в просторе приміщення.

Раніше я глузувала з батька за таку передбачливість, зараз же була рада їй як ніколи, тому що про ключі я б просто не подумала. Живе, звичайнісінько, в сторожці посеред лісу дядько Федір, що за окрему плату доглядає за будинком, але до нього ще добиратися і добиратися.

Включив генератор, повернула до життя розумний будинок. І життя закипіло - свіжий одяг, гаряча кава, тепла ванна, приготована їжа, а точніше розігріті консерви – благо цього добра було як в притулку маніяку, що очікує апокаліпсис.

Втамувавши перший голод, зігрівшись у ванній, вирушила в батьківську спальню. Був у тата в ній тайник під половицю, знайдений мною ще років у вісім. Гірко плакала тоді, дізнавшись, що я не рідна, і природно тато випитав, звідки я це все взяла. Була довга розмова, суть якого звелася до того, що у кожного мають бути таємниці і без запрошення дізнаватися їх не варто, а все що мені потрібно знати тато і сам розповість. Розчарування батька мною так чітко привиділося мені тоді, що більше ніколи не намагалася дізнатися його таємниці, а він, немов відчуваючи мою цікавість, тайник не змінив і нового захисту для нього не придумали, як і раніше зберігаючи в ньому свої щоденники і потрібні документи.

Відкривши схованку, побачила складений удвічі аркуш паперу:

«Вітаю, моя Білочка.

Хотілося б мене тебе порадувати, але судячи з того, що ти читаєш цей лист, я припустився помилки. Як би там не було, але з деяких пір ти моя єдина законна спадкоємиця, а всі акції концерну в твоїй повній власності з твого повноліття. Пробач, але залишити все Кирі я просто не можу. На випадок своєї або твоєї смерті я підстрахувався – акції концерну відійдуть Лютому. Ти ж ще пам'ятаєш друга свого дитинства, за якого рвалася заміж?».

Папа явно перебільшував, Марат Лютий не був другом мого дитинства. На десять років старший за мене він став моїм наставником в іграх і першою моєю прихильністю. Настільки, що років в десять я всерйоз збиралася вийти за нього заміж. Лютий зник, незадовго до мого п'ятнадцятиріччя. Ми і так-то бачилися раз на рік на канікулах, а там і зовсім загубилися у величезному світі. А виходить тато з ним весь цей час спілкувався. І нічого мені не розповідав. Серце кольнуло голочкою образи. Розуміючи, що це нерозумно і несвоєчасно, продовжила читати листа.

«Я ніколи не розповідав тобі, звідки ти взялася. Не тому, що не бажав, просто я і сам не розумів, що тоді сталося.

В юності ми з друзями були тими, кого зараз називають ролевики і косплейери, ми ж звали себе толкіністами. У той рік ХІшки проходили в селищі Шелангер.

Чи потрібно тобі розповідати, як у нас двадцяти восьмирічних кипіло там життя? Тимур тоді вперше взяв з собою молодшого брата Марата. Ну, і як водиться в звичайному житті – два дорослих бовдура не встежити за набридаючим малим непосидою, а коли знайшли Марата в одній з прихованих печер, хлопчисько тримав на руках тебе. На всі наші питання була лише одна відповідь: «Знайшов на камені».

Потрібно сказати, що камінь цей був посеред невеликої печери. Гладкий і плоский він більше нагадували вівтар, а коли ми виявили на ньому рунічні письмена, то разом і протверезіли. Довго вирішували, що робити з тобою, але твої вушка не залишили мені вибору. А може я просто в той час занадто хотів вірити в диво?

Як би там не було, але первісний план підкинути тебе в лікарню або дитячий будинок, я вважав небезпечним перш за все для тебе і замість цього привіз тебе додому. За допомогою одного свого гарного знайомого оформив тобі свідоцтво про народження. На жаль, я повірив Кірі, яка розповідала про дітей, яких ми неодмінно народимо, і не вписав себе відразу в графу батька. Скільки разів я потім встиг пошкодувати про це!

Ти не хворіла, не доставляла ніяких турбот, росла милою пустункою і вперше з лікарями ми зіткнулися перед школою. Аналіз, обстеження. ... Ось тоді я і дізнався, що ти насправді не людина. І не тільки я. Мені довелося буквально красти тебе з лікарні. Знищивши всі сліди, ми загубилися в столиці».

Закрила очі, намагаючись пригадати забуте. Якщо я правильно розумію, то і поява Ніка і дурманні таблетки відносяться до цієї нагоди. І тільки зараз я зрозуміла, що в лікарнях і поліклініці я більше жодного разу і не була. Довідки для інституту, для отримання прав і інші тато просто купував. Навіть тест ДНК на нашу з ним спорідненість був сфабрикований. Ось чому він відмовляв мене від операції. Так, чому просто було не сказати? Навіщо приховувати? Хоча я і жила з вісімнадцяти років за кордоном, але все одно міг би і поділитися.

Прочитавши ще кілька рядків, помітила, що лист незакінчений, ніби аркуша було два, а мені дістався лише перший з них. Перебираючи папери, другого листа так і не знайшла. Невже батько так поспішав, що втратив його і не помітив?