Розділ 3. Керуючий

Карина

Посміхаюся, намагаючись повернути собі гарний настрій, та вмикаю камеру.

Що я, що моя Піксі, ми такі, які є, і не будемо іншими.

Я не мільйонерка, тому моя автівка й не повинна бути такою самою, як у них.

Але хіба це погано? Ні.

Погано, якщо я буду думати, що це погано.

— А ось вам ще один доказ того, що тут знаходяться виключно мільйонери. Ви тільки подивіться на цих величезних монстрів, — спрямовую камеру на найближчий позашляховик, колесо якого ледь не вище за мене. — Тому майте на увазі. Якщо ви будете полювати на мільйонерів, вам обов’язково треба таскати за собою драбину. Бо інакше він залізе у свою машину, а ви не зможете. Хіба що зумієте залізти на кришу власної автівки та застрибнути звідтіля.

Зітхаю та озираюся навколо в пошуках вертолітного майданчика.

А то раптом і туди драбина потрібна буде. А мої підписники не в курсі.

Ось тільки швидко знайти майданчик мені не вдається. Тому доводиться звернутися до охоронця, яких тут чи не по кілька на квадратний метр.

Після того, як я пояснюю, хто я така та якого біса бігаю, знімаючи на камеру все навколо, хлопчина-охоронець поспіхом обсмикує одяг, посміхається та пропонує провести мене на місце.

Досить неочікувано майданчик знаходиться не поруч, а прямо на парковці. Точніше, складає її третій поверх.

І хоча зараз гвинтокрила на майданчику нема, мені все одно цікаво піднятися на нього.

Коли ще я буду мати нагоду побувати в такому місці та показати це своїм глядачам?

Поки охоронець на камеру пояснює що до чого, мені на телефон приходить повідомлення.

Алеш нагадує, що ми домовлялися зустрітися під час вечері, на яку вони збираються за годину.

Ох ти ж, світочки-підсвіточки, а я ще навіть у власному номері не була. А мені ж треба перевдягнутися та й хоч трохи привести себе до ладу.

Поспіхом прощаюся з охоронцем, промовляю фінальне слово в камеру та поспішаю у готель.

Я й так сьогодні молодець. Стільки всього встигла, що й не перелічити.

Тож можу дозволити собі дещо розслабитися в чудовій компанії чарівних чехів.

Але маленьку, приховану камеру, мабуть, все одно прихоплю з собою на вечерю.

Буду викладати, не буду, ще не відомо. У будь-якому разі додатковий матеріал ніколи не завадить.

Антон

До Кипариса я дістаюся лише о шостій ранку.

Просто дорогою подумав, що нема сенсу приїжджати посеред ночі, й зупинився в придорожньому готелі перепочити.

Комусь це може здатися незручним, але я й раніше так їздив. Тоді й на місці опиняюся вчасно, й водночас не почуваю себе надто стомленим після дороги.

Ставлю машину на парковку та звичним кроком прямую до будівлі готелю.

Реєструватися мені не потрібно, адже, як майже власник цього місця, маю тут свій постійний номер.

Взагалі-то я сова й не дуже полюбляю ранки, але не тут.

Все ж є щось дивовижне в цьому місці.

Свіже вологе повітря, переливчастий спів безлічі пташок, аромат квітів і одночасно з цим відчуття абсолютної усамітненості.

Мабуть, саме через це дивне відчуття я полюбляю приїжджати сюди саме о цій годині.

Неспішно, з насолодою крокую доріжкою, поки не починаю чути якісь дивні звуки. Таке відчуття, що десь застряг борсук і зле гарчить, бо не може вибратися.

От тільки поміж гарчання явно чуються людські слова не зовсім пристойного сенсу.

Уважно оглядаюся і натикаюся поглядом на чиїсь сідниці.

До речі, доволі привабливі сіднички.

От тільки що вони роблять серед кущів троянд та де все інше?

Роблю кілька кроків у напряму незрозумілого порушника ранішнього спокою та чую вже більш чітке:

— Та щоб тобі кава на клаву опрокинулася. Стій! Кому сказала.

Це вона мені?

Застигаю, не рішаючись зробити черговий крок.

А в голові чомусь з’являється думка, що якщо я таки побачу все інше, що йде до цих сідниць, то там обов’язково буде руда шевелюра та конопатий ніс.

Дурна думка.

Відмахуюся та все ж роблю ще два кроки вперед, наближаючись майже впритул.

— Так, — продовжує роздаватися з кущів. — І куди ти знов прешся? Я ж сказала тобі стояти на місці.

Дідько! То вона що, дійсно те мені казала?

Знов застигаю, боячись поворухнутися, але при цьому починаю почувати себе найбільшим телепнем.

— Так, — між тим продовжується з кущів. — А це що? Я дзижчати на мене не дозволяла. А ну крила назад склав і сів на місце.

Крила?

Що тут взагалі відбувається?