Про кумирів і пам'ятники.

  Рефлексія на Фаріон, Булгакова та подібні історії...

  Мені здається проблема української інтелігенції в тому, що вона не може вирости з дитячих штанців.

  Для незрілої особистості потрібен кумир, ідеал, божок. Хтось славетний, великий, безпомильний, позбавлений вад і слабкостей.  На кого можна молитися, зітхати та кому співати панегірики.

  Але люди завжди мають слабкості, схильні помилятися та вчиняти неправильно.  Навіть видатні, талановиті та героїчні.

 Незріла людина не може сприйняти цю очевидну істину: Принцеса не ходить в туалет. А якщо і ходить, то лише фіалками.

  Зріла людина спокійно приймає і комуністичне кадебешне минуле Фаріон, як етап її особистого зростання та внутрішніх змін, може не поділяти її категоричних емоційних заяв і при цьому цінувати її принциповість, і бути вдячним за захист української мови...

 Зріла людина може цінувати художню творчість Булгакова, не розділяти його імперські шовіністичні погляди й спокійно обговорювати, що його пам'ятнику не місце в центрі Києва, а, наприклад, в  умовному музеї історії України 20 століття.

 Зріла людина розуміє свою недосконалість, приймає свої недоліки та минулі помилки. Тому вона готова розуміти та приймати інших.

   Незріла - нездатна приймати ні себе, ні інших. Вона існує лише в чорно-білому світі добра та зла. В світі простих рішень - хто не з нами, той проти нас. Вона категорична, фанатична - бо слабка у своїй вірі, у своїх переконаннях.  Бо фанатизм та нетерпимість - це завжди про одне - ПРО СЛАБКІСТЬ ВІРИ. І перш за все віри в себе.