Замість...тисячі слів

   На старій шкільній парті лежав чистий аркуш. Денис стискав олівець так міцно, що пальці побіліли. Навколо панував хаос: п’ятий клас писав листи святому Миколаю. Хтось мріяв про Lego, хтось про новий планшет, а Артем з першої парти вже встиг намалювати червоний гоночний болід.

  Денис нахилився нижче, ховаючи написане від сторонніх очей.

«Святий Миколаю, - виводив він нерівними літерами, - мені не треба цукерок. Тато каже, що я вже дорослий, бо мені одинадцять. Я просто хочу, щоб Ти повернув мамі голос. Після операції вона тільки дихає через трубки. Я хочу почути, як вона знову каже моє ім’я: "Денисе, спати". Будь ласка. Тільки це. Один раз».

   Він не наважився здати написане і склав аркуш учетверо, сховав його у внутрішню кишеню рюкзака, поруч із зошитом з математики та англійської мови.

   Вечір у їхній квартирі мав свій ритм - ритм кроків Назара, батька Дениса. Він був на десять років старший за маму, високий, із міцними руками, які тепер пахли не лише деревиною з майстерні, а й лікарняними антисептиками. Він став голосом цієї оселі.

-Денисе, мити руки й до столу! - гукнув батько з кухні. Його голос був гучним, надійним, але в ньому відчувалася натягнута струна, готова лопнути будь-якої миті.

   Мама стояла біля плити. Вона не озирнулася, лише злегка підняла плече - знак того, що почула. Вона насипала суп у тарілки. Кожен її рух був обережним, ніби вона боялася розплескати ту тишу, що оселилася всередині неї після операції.

   Коли Денис сів за стіл, мама стала поруч і просто поклала руку йому на маківку голови. Її долоня була теплою і пахла ванільним цукром. Хлопчик заплющив очі. Це був її «привіт», її «Я люблю тебе» та її «Все буде добре». Тисяча слів в одному дотику. Але йому все одно не вистачало звуку.

    Після вечері почалася звична рутина. Батько сів поруч із Денисом перевіряти уроки.

- Давай лінійку, тут криво накреслено, — буркнув Назар, копирсаючись у синовому рюкзаку.

  Чоловік шукав пенал, але пальці натрапили на складений клаптик паперу. Андрій автоматично розгорнув його, думаючи, що це зауваження від вчителя. Денис завмер.

   Батько читав мовчки. Його широкі плечі раптом зсутулилися. Він перечитав лист тричі, і з кожним разом його дихання ставало важчим. Він не сказав ні слова. Просто встав, забрав папір і вийшов на балкон палити.

   Через скляні двері Денис бачив, як батько стоїть у темряві. Мама підійшла до нього, торкнулася ліктя, запитливо заглядаючи в очі. Батько вагався лише секунду, а потім простягнув їй лист.

  Вона не заридала вголос — вона не могла. Вона лише закрила обличчя руками, і її плечі почали дрібно тремтіти. Батько обійняв її за талію, притиснувши до своїх грудей, стаючи її опорою, її стіною, її голосом у цій нічній холоднечі.

Наступного ранку Денис прокинувся від дивного звуку. Це не був голос. Це був шурхіт.

  Він вийшов у коридор і побачив батька. Той стояв на драбині й розвішував по всій квартирі гірлянди з маленьких паперових дзвоників. Мама була поруч, вона малювала щось на дзеркалі в передпокої.

  Коли вона побачила сина, то підійшла до нього. У руках вона тримала невеликий планшет для малювання, який тато, мабуть, дістав десь серед ночі. Вона швидко щось написала стилусом і повернула екран до нього.

«Я чую твоє бажання кожного разу, коли ти на мене дивишся», — було написано на екрані.

   Потім вона відклала планшет, набрала повні легені повітря і зробила те, чого Денис не очікував. Вона приклала його маленьку долоню до своєї шиї, там, де був шрам. І вона видала звук. Це не було слово. Це була низька, вібруюча нота, схожа на муркотіння кота або на віддалений гул лісу.

   Вона вібрувала прямо в його пальці. Денис відчув цю музику всім тілом. Батько спустився з драбини, підійшов до них і обійняв обох.

-Бачиш, сину, - тихо сказав Назар, і в його голосі вперше за довгий час не було напруги. - Деякі речі не потребують словника.

   Денис притулився вухом до маминих грудей. Він чув, як б’ється її серце - ритмічно, впевнено і відчутно. І в цьому стукоті він почув усе, що вона хотіла йому сказати за ці довгі місяці тиші.

   Святий Миколай ще не прийшов, але Денис уже знав: чудо не в тому, щоб заговорити. Чудо в тому, щоб бути почутим, хто його любить.