Розділ XXX: Тиша?..

«Найстрашніше в тиші — це те, що ти не знаєш, хто в ній дихає поруч.»

Вони лежали, не рухаючись.

Квартира вперше здавалася живою — не напруженою, не випаленою, просто живою. Стіни не тиснули. Тіні в кутках були просто тінями. За вікном крапало з дахів — неголосно, наполегливо, як крапає березень, коли зима вже відпустила, але ніхто ще не оголосив про це вголос.

Лада спала, притулившись щокою до його плеча. Він відчував, як ритмічно піднімаються й опускаються її груди. Тепло. Дихання. Слабкий запах лаванди від волосся — вона купила шампунь три дні тому, сама обрала, довго нюхала в магазині й сміялася з себе. Він стояв поруч і дивився на неї — як вона морщить ніс над черговим флаконом, як відставляє його вбік, бере наступний, знову морщить ніс. Просте, смішне, цілком живе.

Він заплющив очі.

⸻

Втома була іншою — не та, з якою він жив останні місяці. Не тривожна, не насторожена, не та, що змушує прокидатися о третій ночі й прислухатися до тиші. Просто втома людини, яка довго йшла і нарешті зупинилася. М’язи розслабилися. Плечі опустилися. Думки уповільнилися, стали тихішими, втратили гострі краї.

Він думав про завтра. Без тривоги — просто думав, як думають перед сном про речі, які нікуди не подінуться.

Треба подзвонити в клініку — дізнатися про Аверіна. Лікар говорив, що після останньої сесії показники трохи змінилися — в який бік, ще не ясно.

Він подзвонив наступного ранку. Сказали: краще, але несуттєво. Він подякував і поклав слухавку. Посидів трохи. Прийняв.

Він думав про Діану. Цього разу — знав чому.

Він узяв телефон. Знайшов її ім’я — воно все ще було в контактах, він так і не видалив. Набрав: «Привіт. Давно не бачилися. Пробач, що пропав — це довга історія. Як ти?» Прості слова, людські, без підтексту. Палець завис над «надіслати».

Він думав про те, що Діана пішла з його життя не сама. Що десь є її заблокований профіль, її звільнена посада, її підпис під папером, якого вона не підписувала. Що він знав це ще тоді — і відвернувся. І що повідомлення в три рядки не скасовує жодного з тих вечорів, коли він не відповів.

Він повільно стер текст, дивлячись, як зникає рядок, буква за буквою.

Бажання написати нікуди не поділося. Просто поруч із ним стояло інше знання: у нього не було права починати з «як ти» — після того, як сам дозволив, щоб у неї не стало цього «як».

Він поклав телефон екраном донизу.

Єлисей усе ще працює у фоні. Олексій бачив логи щоранку — цифри мінялися, але не падали до нуля. Дев’яносто чотири відсотки — це багато. Але не сто. Він думав про те, коли саме можна буде його відключити. І про те, чи хоче він цього.

Через кілька місяців у цій квартирі з’явиться хтось третій. Маленький, галасливий, який нічого не знає про те, через що пройшли двоє людей поруч із ним. Він просто житиме — їстиме, спатиме, дивитиметься на світ широко розплющеними очима. Олексій думав про це і відчував щось, чому не одразу знайшов назву. Потім знайшов: очікування. Не тривожне — просто очікування.

Він спробував уявити обличчя. Не вийшло — занадто рано, занадто далеко. Але щось вийшло. Не обличчя — присутність. Уже тут, уже своє.

Думки пливли. Він відпустив їх.

⸻

Лада вві сні трохи ворухнулася — присунулася ближче, рука ковзнула на його груди. Він не рухався. Лежав і слухав, як вона дихає, як цокають десь годинники, як за вікном зрідка проїжджає машина і знову настає тиша.

Він думав про те, що останні кілька днів вона сміялася інакше. Не рідше — по-іншому. Без тієї ледь помітної паузи перед сміхом, яка завжди була у Бʼянки — наче вона секунду обробляла, перш ніж реагувати. Лада сміялася одразу, безпосередньо, іноді над дурницями, іноді над нічим. Учора вона сміялася з того, що впустила ложку — «до гостей — досить із нас гостей!» — і це тривало цілу хвилину.

Він тоді дивився на неї і думав: ось вона. Ось справжня.

Дев’яносто чотири відсотки. Шість — невідомість. Він прийняв це.

⸻

За вікном крапало з дахів — неквапливо, байдуже, як крапає в березні, коли зима вже здалася, але весна ще не набрала сили. Місто жило своїм життям. Вогні світилися. Десь унизу пройшла людина з собакою, собака зупинилася понюхати ліхтарний стовп, людина почекала.

Звичайний вечір. Звичайне місто.

Олексій лежав і думав про те, як давно він не відчував себе частиною цього — звичайного, неважливого, справжнього. Кілька місяців він жив у системі, в логах, у патернах, у відсотках збігів. Світ зовні існував як фон. Зараз він чув його — весняна крапель, машини, місто — і це було добре.

⸻

Сон підкрадався повільно — так підкрадається тільки тоді, коли ти нарешті дозволяєш йому. Межа між тут і не-тут розмилася. Тіло стало далеким. Думки — в’язкими, майже незв’язними, вже не його, просто пливучими.

Лада дихала рівно. Її рука лежала на його грудях — важка, тепла, жива.

Він був майже там — у тій сірій імлі, де нічого не треба вирішувати, і ніхто нічого не хоче від тебе. Де немає тривоги, немає лічильників, немає відсотків. Де просто темрява і чиєсь дихання поруч.