Розділ XXIII: Arx animae

«Іноді ми кличемо тих, кого боїмося почути. Але ще страшніше — коли вони приходять і говорять так, наче знали тебе завжди.»

Повітря в квартирі було просто повітрям. Ні троянд, ні смоли, ні того темного теплого шлейфу, який він перестав помічати так давно, що тепер не одразу зрозумів — його немає. Просто повітря. Це було дивно незвично.

Він стояв біля узголів’я. «Не помились», — сказав тоді Аверін; Олексій тримав ці слова в собі, як тримають те, що можна використати тільки раз. Інших слів все одно не було. Він промовив — тихо, як промовляють слово, у правильність якого не впевнені:

— Arx animae.

Тиша змінилася. Швидко. Майже охоче — не як тиск перед грозою, а як двері, які відчинили зсередини. Він не встиг подумати, що це дивно.

Її пальці ворухнулися.

Він не дихав. Дивився на її руку — на пальці, які щойно були просто пальцями, а тепер стали чимось іншим. Він не знав, скільки минуло. Секунда. Може, більше.

⸻

Різкий короткий вдих — вона розплющила очі. Кілька секунд дивилася в стелю, потім погляд зібрався і став її.

— Олексію?

— Я тут.

Він допоміг їй сісти. Тіло живе, тепле, але в очах — розгубленість людини, яка довго була десь далеко і ще не встигла повернутися повністю.

— Скільки я спала?

Він відвів погляд. Правда була напоготові, але він не дав їй пролунати. Людині, яка щойно розплющила очі, такого не кажуть. Хай спершу повернеться в тіло, в кімнату, в себе.

— Достатньо довго.

Вона дивилася на свої долоні — повільно, наче бачила їх уперше або після дуже довгої перерви. Потім підвела погляд на нього.

— Я дещо пам’ятаю. Уривками. Наче хтось інший ходив у цьому тілі, поки я спала. Дивився твоїми очима — ні, моїми. Говорив моїм голосом.

— Ти весь цей час була там, — сказав він. — Я чув тебе. Не завжди, але чув.

На її обличчі з’явилося щось — не полегшення, менше, але важливіше. Просто знання, що було помічено.

⸻

Спокій тримався недовго.

Це сталося через годину, може, через дві — він не стежив. Лада сиділа на краю крісла, дивилася на свої руки, і раптом він побачив, як у неї почали тремтіти плечі. Не від холоду. Зсередини.

— Це не мої нігті, — сказала вона. Голос був ще рівним, але під рівністю вже щось тріскалося. — Я дивлюся на свої руки і бачу, що нігті підстрижені не так, як стрижу я. Коротше. Акуратніше. Хтось стриг мені нігті, Олексію. Цими руками жили. Без мене.

Вона встала — різко, незграбно, тіло слухалося погано після довгої нерухомості. Пройшла до дзеркала в коридорі. Він ішов слідом, не знаючи, що робити руками.

— Я не пам’ятаю цю стрижку. — Вона торкалася волосся, обличчя, ключиць — швидко, чужими рухами, як обмацують незнайому річ. — Не пам’ятаю цю родимку — вона була завжди, але я не пам’ятаю, щоб дивилася на неї. Мене тут не було. Де я була? Де я була весь цей час, поки хтось носив мене як пальто?

— Ладо…

— Не називай мене так. — Вона обернулася, і в очах був не страх — лють. Чиста, людська, жива. — Ти не знаєш, чи це взагалі моє ім’я. Може, вона й його зносила. Може, воно тепер теж не відгукується. Ти сидів тут, чекав, поки я повернуся, — а я не впевнена, що повернулася я. Може, повернувся якийсь недогризок. Просто дуже схожий на мене.

Він не став її заспокоювати. Не сказав «все добре» — це було б брехнею, а брехні в цій квартирі вистачало і без нього. Він просто стояв поруч, у коридорі, і приймав на себе її злість — тому що ця злість була її власною, першою за довгі місяці справді її річчю. І відібрати в неї навіть це він не мав права.

Вона кричала недовго. Потім тремтіння перейшло в сльози, сльози — у втому. Вона сповзла по стіні на підлогу, і він сів поруч, не торкаючись, поки вона не потягнулася до нього сама.

— Пробач, — сказала вона тихо. — Я не знаю, як це — назад.

— Ніхто не знає, — сказав він. — Я теж не знаю.

⸻

Пізно ввечері вона лежала не рухаючись. Потім рука повільно перемістилася — до живота. Затрималася. Вона підвелася на лікті.

— Мені здається, я вагітна.

Він завмер.

— Я не розумію як, — сказала вона тихо. — Я ж весь цей час була не собою. Але я відчуваю — там хтось є. Це не страх. Просто — є.

Він дивився на неї і думав про вечір, який пам’ятав фрагментами. Вино, музика, дивна легкість у голові — не його легкість, чужа, подарована. Вранці вона казала, що все було чудово. Він хотів повірити. Або йому сказали, що хотів.

— Ти пам’ятаєш? — запитала вона. — Що ми…

— Не до кінця, — сказав він.

Вони обоє замовкли. Не важко — просто слів не було, які були б зараз точнішими за мовчання.

⸻

Довго лежали в темряві. Потім вона сказала — не до нього, скоріше в стелю:

— Я могла б піти…