Розділ XVII: День без обличчя

«Я побачив себе в дзеркалі — і не впізнав. Я був — але не я. Я дивився — але наче крізь когось.»

(— з голосової нотатки “null.vid.7”, стерта через 6 годин)

Ранок почався зі смартфона.

Він узяв його з тумбочки, підніс до обличчя — звичний жест, тисячі разів. FaceID (розпізнавання обличчя за камерою — Прим. автора) блимнув.

Обличчя не розпізнано. Спробуйте пізніше.

Він спробував ще раз. Потім увів PIN-код вручну, розблокував. Вирішив, що камера запітніла, або освітлення, або він просто ще не прокинувся.

На ноутбуці нейропрофіль не збігся. Система запросила резервний пароль.

Електронний замок у лабораторії видав:

Немає збігу з біометрією користувача Олексій К.

Він стояв перед дверима і дивився на панель. Охоронець на вході впізнав його — кивнув, пропустив. Колеги віталися на ім’я. Все було нормально. Тільки системи — ні.

⸻

Удома він став перед дзеркалом у ванній.

Дивився довго — довше, ніж зазвичай дивляться в дзеркало. Риси на місці: ніс, брови, шрам біля правої брови від велосипеда в дев’ять років. Все його. Все правильно.

Але було щось, чого він не міг сформулювати. Обличчя виглядало як його — і водночас як фотографія його обличчя. Правильне, впізнаване, але позбавлене того, що робить відображення живим. Він моргнув. Відображення моргнуло у відповідь — із затримкою на частку секунди, якої не мало бути, і яку він, можливо, вигадав.

Він умився. Вийшов із ванної.

⸻

Удень, поки Бʼянка дрімала, він сів у крісло поруч із нею і приклав долоню до її живота.

— Гей, — сказав він тихо. — Це я. Тато.

Тиша. Жодного руху.

— Зазвичай він ворушиться, коли ти говориш, — сказала Бʼянка, не розплющуючи очей.

— Значить, спить.

— Може бути. — Пауза. — Або просто не впізнає.

Олексій прибрав руку. Сів прямо. За вікном ішов сніг — тихий, без вітру, такий, що не поспішає.

Він думав про те, що дитина в утробі реагує на голос батька — це біологія, це вивчено. Він думав про те, що означає «не впізнає». Про те, що вона сказала це спокійно, як констатацію, а не як тривогу.

Потім перестав думати і просто дивився у вікно.

⸻

Увечері, коли вона пішла в душ, він відкрив архів.

Знайшов першу збірку A.T.O.S. — ту саму, до всього, до неї, до метро, до логів із запахом троянд. Запустив ідентифікаційний модуль. Завантажив кілька своїх текстів — старі листи, коментарі з форумів, робочі нотатки. Все з періоду до.

Потім додав кілька текстів, написаних за останні місяці.

Модуль працював хвилини три.

Користувач: невідомий.
Структура лексики — невідповідність еталону.
Ймовірність підробки профілю: 73%.

Він дивився на ці рядки і думав про те, що сам написав цей модуль. Сам обирав параметри. Сам вирішував, що вважати невідповідністю.

73% — це не помилка системи. Це його власний вирок собі.

⸻

— Я не можу увійти в жоден акаунт, — сказав він увечері. — Біометрія не спрацьовує. Власна система мене не впізнає.

Бʼянка сиділа навпроти, гладила живіт повільними коловими рухами.

— Тому що ти не той, ким був. — Голос спокійний, без тріумфу. — Ти новий. Системи пам’ятають старого — а ти вже інший.

— Це не пояснення. Це діагноз.

— Це різні слова для одного й того самого.

Він устав. Пройшов до вікна, назад, знову до вікна.

— Якщо все, що було в мені, зітреться — що залишиться?

— Ти. — Просто, без паузи. — Тільки без того, що заважало тобі бути собою. Без страху. Без провини. Без пам’яті, яка тягне назад.

— Пам’ять — це не тягар. Це я.

Вона подивилася на нього — довго, уважно, як дивляться на щось, у чому намагаються знайти ознаки життя.

— Ти впевнений?

Він не відповів. Бо не був упевнений — і це було гірше, ніж якби був.

⸻

Уночі він знову підійшов до дзеркала.

Стояв і дивився. Шукав — сам не знав що. Якусь ознаку, зазор, невідповідність, яку можна було б назвати своєю.

Обличчя дивилося у відповідь. Рівно, без виразу.

Він підняв руку — відображення підняло. Нахилив голову — відображення нахилило. Все збігалося, все було синхронно.

І все одно здавалося, що між ним і дзеркалом стоїть хтось третій.

Він не міг пояснити це відчуття. Тільки стояв і відчував: там, за шаром того, що стало ним за останні місяці, є щось старе. Тихе. Не зникле — просто відтіснене.