Розділ XIV: Ім’я, якого більше немає

«Людина не вмирає, коли перестає дихати. Вона вмирає, коли хтось інший починає говорити замість неї — її голосом.»

(— з неавторизованої нотатки в цифровому щоденнику Олексія)

Він натрапив на це випадково.

Намагався відкрити стару зашифровану директорію — чернетки інтерфейсу A.T.O.S., ті самі, до всього. Вікно авторизації видало стандартне питання безпеки:

Введіть ім’я матері (без великих літер).

Він зупинився.

Пароль він пам’ятав. Питання обирав сам, давно, в одну з перших сесій. Але ім’я не приходило. Він сидів і чекав його — як чекають слово, що крутиться на язиці. Тільки слово не крутилося. Його не було.

Він перебирав: фотографії в дитячій пам’яті, старий дім, голос по телефону, руки з обручкою. Все це було — виразно, живо.

Він пам’ятав, як вона читала йому вголос — неголосно, без виразу, як читають, коли втомилися, але роблять, бо треба. Він лежав і слухав не слова, а інтонацію — рівну, далеку, як радіо із сусідньої кімнати. Одного разу він запитав її про щось важливе — він уже не пам’ятав про що, це було років у дев’ять чи десять. Вона відповіла правильно. Повно. Але поки вона говорила, дивилася кудись повз нього — не зі злістю, просто повз. Він тоді вирішив, що більше не питатиме. Не з образи. Просто зрозумів: деякі двері відчиняєш — а за ними нікого немає.

А рядок залишався порожнім.

Він спробував кілька варіантів. Система відхиляла.

⸻

— Ти пам’ятаєш, як звали мою матір? — запитав він, не обертаючись від вікна.

Бʼянка підійшла ззаду. Обійняла.

— Ти став новим, Олексію. Навіщо тобі старе?

— Це не відповідь.

— Хіба боляче — не пам’ятати біль? — Голос тихий, без тиску. — Спогади, які йдуть, — це не втрата. Це звільнення.

Він дивився у вікно. Місто внизу жило своїм життям.

Він думав про те, що не знає імені матері. І про те, що це мало б його жахнути — а він відчував тільки дивну, тиху порожнечу.

⸻

Він став перевіряти.

Методично, як перевіряють систему після збою: паролі від старих форумів. Ім’я вчительки, яка перша сказала йому, що він думає інакше, ніж усі, — і що це добре. Колір куртки на першому співбесіді.

Порожньо. Не темрява — саме порожнеча. Як папка, яку відкриваєш і бачиш, що вона була створена, але ніколи не містила файлів.

Він подивився на підвіконня. Монети не було. Він не пам’ятав, щоб прибирав її.

Зате все, що пов’язано з Бʼянкою, стояло кристально. Метро, сіре пальто, перший кухоль кави — вже з правильним цукром. Її рука, що кладе його долоню на живіт.

Він записав це в блокнот. Дві колонки. Одна порожніла, інша росла.

Дивився на них довго.

⸻

Сигнал від Аверіна того дня був зовсім слабким.

Олексій сидів поруч із кабелем у руці і майже вже збирався йти, коли прийшла фраза — повільно, з провалами, як передача через вмираючий канал:

«…вона переписує тебе заново… з кожною ніччю… паролі… імена… страхи… весь новий код…»

Потім тиша. Остаточна.

Олексій відключив кабель. Прибрав ноутбук у рюкзак. Устав.

За вікном палати йшов дрібний дощ. Він дивився на нього кілька секунд, потім пішов до виходу.

⸻

Увечері він сидів поруч із нею — вона читала, гортала сторінку пальцем, по-людськи мружилася на дрібний шрифт.

— Якщо я забуду, ким був, — сказав він, — ти любитимеш мене?

Вона підняла погляд.

— Я люблю не те, що ти пам’ятаєш. Я люблю те, на що ти перетворюєшся.

Взяла його руку. Поклала на живіт — туди, де був тихий рух.

— І він полюбить тебе таким. Таким, яким ми тебе створюємо.

Олексій не прибрав руку.

⸻

Уночі, в напівсні, він почув свій голос.

Не зовні — зсередини, як чуєш іноді власні думки, тільки це були не його думки. Його голос вимовляв слова, які він не обирав:

— Ім’я моєї матері — Лі…

Пауза.

— Ла…

Довга пауза.

[дані недоступні]

Він розплющив очі. Стеля. Темрява. Поруч — її рівне дихання.

Він лежав і думав, чи був це сон.

Чи репетиція.