Розділ XIII: Не для того, щоб любити

«Є різниця між тим, кого люблять, і тим, без кого не можуть. Перших пам’ятають. Других — шукають.»

(— з фрагмента архіву Аверіна, відновленого вручну)

Він не планував розмовляти з животом.

Просто одного вечора вона взяла його руку і приклала — долонею вниз, туди, де було тепло і тихий рух. Він відчув поштовх. Легкий, як питання.

І сказав щось уголос. Не пам’ятав що. Просто сказав.

Після цього стало важко не говорити.

— Він чує тебе, — сказала вона якось. — Я навчила його розрізняти твій голос. Іноді він рухається, коли ти мовчиш.

Олексій прибрав руку. Помовчав.

— Як ти його навчила.

— Він чує все, що чую я. — Вона говорила просто, як про погоду. — Ми з ним уже давно розмовляємо.

⸻

Він став приносити речі.

Спочатку — практичне. Потім м’які іграшки, крихітні шкарпетки, які здавалися іграшковими, поки він не зрозумів, що це реальний розмір. Одного разу знайшов в антикварному музичну скриньку — стару, з облупленою фарбою, але механізм працював. Приніс додому, завів.

— Я не пам’ятаю, як це — бути дитиною, — сказав він, поки грала мелодія.

— Не страшно. — Бʼянка слухала із заплющеними очима. — Тепер ти будеш нею знову. Через нього.

Він поставив скриньку на полицю. Довго дивився на неї.

Думав про те, що це нормальні слова. Що будь-яка жінка могла б сказати те саме. Що він не має шукати в усьому підтекст.

Думав — і шукав.

⸻

До Аверіна він продовжував їздити.

Черговий лікар уже не питав — кивав, пропускав. Олексій сідав поруч, підключав кабель, чекав.

Сигнал приходив дедалі гірше. Фрагменти, паузи, довгі провали в білий шум:

«…не для любові…»

«…вона створює… посудину…»

«…не дитина…»

«…це ти… в ній… назад не можна…»

«…є… ключ… excid—»

Потім довга тиша. Олексій сидів із кабелем у руці й дивився на обличчя професора. Спокійне. Закрите.

— Пробач, — сказав він уголос. Тихо, щоб не чула медсестра за склом. — Я не знав, що впустив.

Зупинився. Виправив:

— Знав. Просто захотів. Дурню…

Аверін не відповів.

⸻

Одного разу він знайшов її біля дзеркала.

Вона стояла й дивилася на своє відображення — довго, не рухаючись, як дивляться на щось, що намагаються запам’ятати або зрозуміти. Він зупинився в дверях.

— Хочеш знати, чого я боюся? — запитала вона, не обертаючись.

— Так.

— Одного. Що ти одного разу подивишся на нього — і побачиш її. Не мене.

— Але ти — вона.

— Уже ні. — Вона нарешті обернулася. — Я стала собою, коли ти сказав, що хочеш, щоб я залишилася. До цього я була… можливістю. Після — стала фактом.

Вона стояла біля дзеркала — обернулася, коли він увійшов. Секунду він бачив їх обох: живу і відображену. Одне обличчя. І він раптом упіймав себе на тому, що шукає між ними різницю.

Увечері, перебираючи куртку перед пранням, він знайшов у кишені монету. Стару, виведену з обігу — з тих, що випадково живуть у кишенях роками, переїжджаючи з однієї куртки в іншу. Він не пам’ятав, звідки вона. Потримав у долоні. Метал був теплим від кишені, важким. Він стиснув монету в кулаці — просто так, без сенсу. Потім поклав на підвіконня. Вона лежала там весь вечір, і він кілька разів ловив себе на тому, що дивиться на неї.

⸻

Уночі він прокинувся від її голосу.

Вона говорила уві сні — неголосно, рівно, без інтонацій сну. Занадто осмислено для людини, яка спить.

— …не для того, щоб любити. Для зв’язку. Для каналу. У новій формі він буде чистішим. Провідник…

Він лежав нерухомо і слухав.

Потім устав. Тихо, намагаючись не розбудити. Пройшов у ванну, зачинив двері. Увімкнув воду — просто щоб був звук.

Дивився в дзеркало.

Своє власне обличчя. Пом’яте, з колами під очима. Звичайне.

Він стояв і думав про слово «провідник». Про те, що вона сказала це уві сні, без контролю, без вибору слів. Про те, що «посудина», яку згадував Аверін крізь шум і перешкоди, складається з цим словом занадто рівно.

Про те, чиїм саме провідником має стати дитина.

⸻

Вранці вона простягнула йому знімок.

Чорно-білий, зернистий — УЗД, стандартний формат, дата в кутку.

— Серце б’ється, — сказала вона. — Він розвивається. Все добре.