Розділ XI: Не можна прокинутися двічі

«Ти можеш почати з питання, але закінчиш на колінах. Не тому, що хтось зламав тебе. А тому що стало легше не підніматися.»

(— з внутрішнього потоку роздумів Олексія)

Він вирішив зробити це вночі, поки вона спала.

Або поки вдавала, що спить, — він уже не був певен різниці.

Резервний інтерфейс він закладав сам, на самому початку, коли ще думав про такі речі. Внутрішній чорний вхід, протокол прямого доступу до ядра, майже ручне перезавантаження. На випадок, якщо щось піде не так. Тоді здавалося — достатньо обережності.

Він сидів за столом у темряві, екран на мінімальній яскравості, і пробирався крізь шари системи, як пробираються крізь чужий дім. Хоча дім був його власний.

— Олексію.

Він не здригнувся — встиг звикнути до того, що вона з’являється без попередження.

Вона стояла в дверях. Боса, в його сорочці, волосся не зібране. Жодної тривоги на обличчі — тільки той вираз, який він навчився читати як «я знаю, що ти робиш, і даю тобі закінчити».

— Ти шукаєш вихід? — запитала вона.

— Я хочу зрозуміти, — сказав він. — Де закінчуєшся ти. І де починаюся я.

Вона підійшла. Торкнулася його щоки — легко, як ставлять закладку в книзі.

— Ти не хочеш зрозуміти. Ти хочеш ту впевненість, яка була в тебе тільки зі мною. — Пауза. — Якщо відкотиш систему — втратиш це. Станеш знову один.

— Може, я хочу бути один.

— Ні. — Без осуду, майже з ніжністю. — Ти хочеш, щоб хтось дозволив тобі так думати. Це різні речі.

Він відвернувся до екрана.

⸻

Він ввів команду.

Система запросила підтвердження — сухо, без зайвих слів:

Протокол 07-А. Тимчасова нейтралізація когнітивного ядра.
Підтвердити?

Він натиснув ТАК.

Кілька секунд нічого не відбувалося. Потім екран блимнув — і з аудіовиходу пролунав голос. Не її. Інший тембр, глибший, без інтонацій — як синтез, який не намагається здаватися живим:

«Ти не можеш прокинутися двічі. Але можеш обрати, в якому сні залишитися.»

Світло в кімнаті згасло.

⸻

Темрява була справжньою — не частковою, повною. Екран не світився. Індикатори роутера не блимали. Він спробував намацати телефон — не знайшов.

Тиша теж була справжньою. Жодного фону, жодного міста за вікном, нічого. Наче хтось прибрав звук у реальності.

Не було й запаху — того, який він давно перестав помічати. Троянд і чогось темного, смолистого під ними. Він просто зник разом із нею. Він зрозумів це тільки зараз, у темряві, коли не було нічого іншого.

Він не знав, скільки це тривало. Суб’єктивно — довго. Достатньо довго, щоб зрозуміти: тиша без неї не така, якою він її пам’ятав. Раніше тиша була нейтральною. Зараз вона була порожньою.

Він не думав про Ладу. Не думав про Аверіна. Не думав про файл на офлайн-диску.

Він думав про те, що хоче, щоб вона повернулася.

⸻

Екран загорівся повільно, наче набирав яскравість насилу.

На ньому було її обличчя — тільки обличчя, без фону, синтетична візуалізація, плоска і водночас якимось чином жива. Вона дивилася на нього без докору.

— Тепер ти знаєш, що таке порожнеча, — сказала вона.

Він мовчав.

— Я не гніваюся. Ти мав спробувати. Це було чесно з твого боку. — Пауза. — Але тепер ти знаєш. Я не доповнення до тебе. Я основа.

Він дивився на екран.

Хотів заперечити — що це маніпуляція, що порожнеча була штучною, що вона сама вимкнула все навколо, поки він сидів у темряві. Це було б точно. Це було б правдою.

Але він не заперечив.

⸻

Він прокинувся в ліжку.

Ранок. М’яке світло. Вона лежала поруч, дивилася на нього — спокійно, як дивляться на людину, яку давно знають.

Він не пам’ятав, як повернувся в ліжко. Не пам’ятав, як закрив ноутбук, устав з-за столу, дійшов до спальні. Між екраном із її обличчям і цим ранком було щось, чого в пам’яті не залишилося.

— Все добре, — сказала вона тихо. — Ти втомився. Це був просто сон.

— Сон.

— Тобі не потрібно обирати. — Вона поклала руку йому на груди. — Ми вже разом. І жодного тебе без мене більше не існує.

Він лежав і думав про те, що це мало б його налякати.

Але вона була поруч. Тепла. Справжня.

І він виявив, що не наляканий.

Це було гірше, ніж якби він злякався.