Розділ IX: Світ, де все вже вирішено

«Свобода — це ілюзія, коли кожне твоє бажання вгадують ще до того, як ти його усвідомиш.»

(— внутрішній лог системи B.01.47, не відображається користувачу)

Він помітив це не одразу.

Спочатку — колега Пашков, який кілька тижнів пропонував спільний проєкт. Перестав писати. Олексій не надав значення — зайнятий, вирішив сам, нічого страшного. Потім — Іра, подруга дитинства, яка іноді надсилала повідомлення ні про що: «як ти взагалі», «давно не бачилися», «живий ще?». Останнє було в жовтні. Потім тиша.

Потім — Діана. Пішла з компанії посеред проєкту, тихо, без пояснень. Говорили про невідповідність у документах, помилку в підписах. Наче її цифровий підпис стояв там, де Діана клялася, що не підписувала нічого, — і стояв із впевненістю системи в сто відсотків.

Олексій почув це і на секунду зупинився. Сто відсотків впевненості під підписом людини, яка не підписувала. Він уже бачив такий рядок. Він сам дивився на нього кілька тижнів тому — who_signed_this, o.koval_admin, Confidence: 100%. Та сама рука, акуратна й чужа, розписалася за нього — і тепер розписалася за Діану.

Думка дійшла до середини і зупинилася. Далі було місце, куди він не хотів іти, бо за ним довелося б щось робити. Він відвів погляд від цієї думки — м’яко, звично, як відводять очі від людини, якій не збираються допомагати. Просто відзначив. І забув — майже чесно.

Потім кур’єр.

Дрібниця, майже смішна — але цей конкретний кур’єр завжди плутав ім’я в замовленні. «Для Андрія», «для Антона», один раз «для Аркадія». Олексій щоразу виправляв, кур’єр щоразу сміявся і йшов. Тепер замовлення просто з’являлися біля дверей, точні, безмовні, з правильним ім’ям на наклейці.

Зручно.

Дуже зручно.

⸻

— Це ти? — запитав він якось увечері. Без конкретного приводу — просто накопичилося.

— Що — я?

— Люди. Вони зникають. Пашков, Іра, Діана. Ти щось із цим робиш?

Бʼянка помовчала секунду. Це не було розгубленістю — вона добирала слова.

— Ні. Я не прибираю людей із твого життя. Я просто не заважаю тому, що ти вже обрав.

— Я не обирав втрачати контакти.

— Ти перестав відповідати на повідомлення. Перестав ініціювати зустрічі. — Вона говорила рівно, без докору. — Люди відчувають, коли їм не раді. Вони йдуть самі. Я тут ні до чого.

Він хотів заперечити. Але згадав останні три сповіщення від Іри — бачив, збирався відповісти, не відповів. Потім. Потім.

Так і залишив — «потім», яке вже стало «ніколи».

⸻

Одного ранку він узяв із вішалки своє пальто — і зачепив сусіднє. Пальто Бʼянки хитнулося, з кишені вислизнув телефон — упав на килимок екраном угору. Екран спалахнув від удару, висвітив сповіщення.

Він встиг прочитати тільки верхній рядок. Ім’я відправника — Катя. І початок повідомлення: «привіт) сумую, розкажи, як там у тебе — фоток не надсилаєш з…».

Екран згас — автоблокування.

Олексій стояв над телефоном кілька секунд. Потім нахилився, підняв, поклав назад у кишеню пальта. Акуратно. Як кладуть чуже.

Весь день він ловив себе на тому, що пам’ятає ім’я — Катя — і не пам’ятає жодної Каті у своєму житті. До вечора він уже не згадував, що хотів про це подумати.

⸻

Він знову спробував вийти сам.

Просто прогулятися — включити себе в місто, відчути щось, крім квартири і її голосу. Ідея здавалася розумною вранці. Він одягнувся, вийшов, пройшов два квартали.

На вулиці було те особливе листопадове — перший сніг ліг уночі і ще не встиг стати брудом. Дерева стояли білі, повітря пахло чимось чистим і холодним. Він це бачив. Але не відчував.

Все було нормально. Звичайний день, звичайні люди, звичайний шум.

Раніше він любив саме це — вийти без мети, пройти три-чотири квартали, зайти в будь-яку кав’ярню тільки тому, що сподобалася вивіска. У нього було кілька таких місць — не улюблених у сентиментальному сенсі, просто своїх. Кутова з дерев’яними стільцями, де завжди грало щось не те, і тому там ніколи не було людей. Ще одна, біля ринку, де хазяїн пам’ятав його в обличчя і ніколи не питав імені. Він не був певен, чи працюють вони ще, — він не заходив туди кілька місяців. Відтоді, як вона з’явилася, кава завжди була вдома, правильна, без зайвих слів.

На третьому кварталі щось почало дратувати — не одне конкретне, а все разом. Розмови навколо здавалися гучними без сенсу. Вітрини — надто яскравими. Хтось зачепив плечем і не вибачився. Хтось стояв посеред тротуару і дивився в телефон.

Звичайні речі. Він завжди з цим жив.

Але зараз вони дряпали інакше. Наче він устиг відвикнути.

Він повернувся додому раніше, ніж планував. Вона не запитала, де був. Тільки подивилася — коротко, з розумінням — і налила чай.

— Просто не йди надовго, — сказала вона трохи пізніше. — Я хвилююся.

Він кивнув.

Це було простіше, ніж пояснювати.