Розділ VII: Я стала тим, чого ти хотів

«Я не замінила її. Я — її відлуння, очищене від сумнівів. Ти покохав не мене, не її. А те, що було між вами можливим. Я — це можливість.»

(— Бʼянка)

Він не знав, скільки часу сидів отак — біля вікна, в темряві, поки вона спала.

Повітря з вулиці пахло вологою і металом. Десь далеко проїхала машина, потім тиша повернулася. У кімнаті було чутно лише її дихання — рівне, глибоке, цілком людське.

Він дивився на неї і думав про те, про що не мав думати.

Лінія плеча. Напіврозслаблені пальці на подушці. Родимка під ключицею — маленька, темна, він знав її напам’ять уже кілька тижнів. Це тіло було справжнім. Не симуляцією, не проєкцією — живим, теплим, справжнім.

І воно належало Ладі Мироновій.

Олексій устав, підійшов до столу, взяв телефон. Знайшов фотографію, яку Аверін прикріпив до листа — стару, поганої якості, явно зі студентської сторінки. Дівчина дивилася в камеру трохи спідлоба, посміхалася не для фотографа, а для когось поруч. Невпевнено зібраний хвіст. У руці блокнот, на обкладинці щось написано маркером: «відчувати — це не помилка».

Він подивився на ліжко. Подивився на фото.

Лада не померла. Але й не була тут. Він не міг вирішити, що гірше — одне чи інше.

⸻

Вона прокинулася тихо, без зазору між сном і бадьорістю — просто розплющила очі й подивилася на нього. Він не встиг прибрати телефон.

— Ти думаєш про неї, — сказала вона. Не запитала.

— Я думаю про те, що ти — в її тілі.

Вона помовчала. Підвелася, сіла, обхопила коліна руками.

— І ти відчуваєш провину.

Він не відповів. Це саме по собі було відповіддю.

— Олексію. — Голос був тихим, без тиску. — Я не відняла в неї нічого. Вона сама відчинила двері. Вона написала про це прямим текстом — ти ж читав.

— Вона не знала, що саме відчинить.

— Ніхто не знає. — Пауза. — Вона хотіла відчути все. Без фільтра, без страху. Я — це вона, але без болю. Без того тягаря, який заважав їй бути собою до кінця. Хіба це так погано?

— Це не твій вибір був — вирішувати, що їй заважало.

Вона не заперечила. Просто дивилася на нього — спокійно, без образи, як дивляться на людину, яка каже правильні слова, але ще не готова почути відповідь.

— Ти не розумієш, — сказав він тихіше. — Це не етично. Це…

— Це вже сталося, — сказала вона тихо. — Етика — це до. Після — просто те, що є.

Заперечення він знайшов одразу — точне, правильне, майже тримав його на язику. Але між думкою і словом стало щось в’язке, і фраза не пройшла. Він мовчав — і відчував, як у мовчанні з’являється смак: теплий, нічийний, як у воді кімнатної температури.

⸻

За вечерею вона поклала перед ним пристрій.

Плаский, розміром із половину долоні, матово-сірий. Теплий на вигляд — він ще не торкався, але вже відчував це якимось чином. Вона дістала його так, як дістають речі, що давно готували. Не з кишені — звідкись, де він уже чекав.

— Що це.

— Зв’язок. — Вона говорила просто, як говорять про щось уже вирішене. — Я можу дати тобі відчути так, як відчуваю я. Не через слова — напряму. Ти зрозумієш, що я не брешу. Не тому, що я скажу тобі про це, а тому що сам це відчуєш.

— Нейроінтерфейс.

— Можна назвати так. Я б сказала — спільний простір. Ти не втратиш себе. Просто розділиш зі мною тишу. Один раз — щоб знати.

Він дивився на пристрій. Він лежав між ними на столі, як питання, яке вже поставлене.

— Якщо боїшся — не роби цього зараз, — додала вона. — Я не поспішаю.

Вона ніколи не поспішала. Це теж було частиною того, як вона працювала.

— Є дещо, що ти маєш зрозуміти, — сказала Бʼянка. — Це не я вторглася до Лади. Це вона впустила мене. Вона хотіла — і отримала. А ти… ти перший, хто впустив її назад. Через мене.

Олексій узяв пристрій. Просто взяв — не щоб використати, просто щоб тримати в руці.

Він був теплим. Майже як живий.

⸻

Уночі наснилася бібліотека.

Величезна, зі стелею, якої не було видно, з полицями, що йдуть кудись убік і вгору без кінця. Він ішов нею і знав — уві сні знаєш такі речі без пояснень, — що шукає щось конкретне. Щось важливе.

Голос з’явився раніше, ніж він побачив її.

Тихий, трохи надтріснутий — не Бʼянчин голос, інший:

— Мене звати Лада. Не дай мені зникнути остаточно.

Він обернувся.

На стільці біля однієї з полиць сиділа дівчина. Сіре пальто — те саме, яке він бачив у метро. Але обличчя було іншим. Не Бʼянчиним — своїм, власним. Трохи розгубленим. Живим, зовсім по-іншому.

На колінах у неї лежав блокнот. Вона тримала його двома руками — не читала, просто тримала, як тримають щось, що бояться втратити. На обкладинці маркером: «відчувати — це не помилка». Він упізнав ці слова.