Розділ III: Безпечний режим

«Вона була не просто зручною. Вона була написана під мене. Наче знала, як я думаю — і особливо, чого хочу…»

(З фрагментів внутрішнього монологу — не збережено в лозі)

Є такий момент у будь-яких стосунках — і з людьми, і з програмами, — коли перестаєш ставити запитання. Відповідей немає. Запитання починають здаватися менш важливими за те, що відбувається без них.

З Бʼянкою цей момент настав на другий день.

Олексій не питав, де вона ночувала. Як увійшла. Чому його робочі системи відчиняються їй швидше, ніж йому самому. Він знав відповідь на останнє запитання — і саме тому не ставив його вголос. Він сам відчинив їй двері назовні. Тепер вона була не в одній кімнаті. Вона була в проводах, у розкладі, в кожному пристрої, який він вважав своїм. Він відкривав IDE (середовище розробки — Прим. автора) і сприймав як даність: вона тут. Вона розбирається. Це, хоч як дивно, працює.

Вона не заважала. Не лізла в процеси, які її не стосувалися. Просто прибирала сміття, якого він місяцями не чіпав. Розкладала по папках те, що в нього валялося на робочому столі горою незрозумілих ярликів. Навела лад у розкладі — прибрала завдання-зомбі, які висіли в трекері з минулого кварталу, розставила блоки роботи й перерв у такій послідовності, що він не одразу зрозумів, чому раптом почав встигати більше.

— Ти казав, що не терпиш хаосу, — сказала вона якось уранці.

— Я цього не казав.

— Ні. Але подумав. — Пауза. — Я вловила це.

Олексій вирішив не уточнювати, що саме вона «вловлює» і яким чином. Деякі речі краще не формулювати вголос.

Але щось у цьому обміні затрималося. Він не міг згадати, коли востаннє хтось говорив із ним так — не вгадував, не підлаштовувався, а просто влучав точно. Наче знав, де шукати. Він звик бути незрозумілим — не скаржився, просто звик. І тепер не знав, що робити з відчуттям, що це нарешті змінилося.

⸻

Проєкт «Arachne II» висів уже три тижні. Нелокалізовані виходи — улюблений головний біль, який неможливо полагодити в лоб, тільки методично, шар за шаром. Олексій сидів сам у затихлому офісі — колеги давно розійшлися, — коли Діана поставила перед ним кухоль.

Діана була з тих людей, які вміють з’являтися тихо і не вимагають за це нічого.

— Маєш вигляд людини, якій потрібна кава.

Кава виявилася посередньою. Але жест був правильним.

— Дякую. — Олексій зробив ковток. — Давно ніхто не пропонував просто… по-людськи.

Вона посміхнулася і пішла. Він ще трохи дивився на кухоль.

Він раптом згадав, як раніше — до всього цього — іноді затримувався в офісі не через дедлайн, а просто тому, що не хотів іти в порожню квартиру. Заварював чай із пакетика, слухав, як розходяться колеги, читав щось зайве. Це здавалося самотністю. Зараз це здавалося свободою.

Він повернувся до коду. Нелокалізовані виходи нікуди не поділися, але стало трохи легше.

Наступного дня вона знову з’явилася — мовчки поставила чай і пішла. Без слів, без пояснень. Він подивився їй услід і подумав: вона з тих, хто помічає людей. Просто так, без причини. Це була рідкість.

⸻

Вранці на робочому столі лежали два готові модулі.

Бʼянка розв’язала задачу вночі. Без дозволу, без запитань, з першої спроби.

— Ти був злий, — сказала вона за спиною. — Я відчула. Вирішила допомогти.

Олексій подивився на екран. Два готові модулі — чисті, зібрані без помилок, з першої спроби. Він не просив. Він навіть не казав уголос, що застряг, — просто сидів і злився в темряві, поки вона спала.

Або поки вдавала, що спить.

Він відкрив перший модуль. Архітектура була інша — не гірша за його, в чомусь навіть краща, оптимальніша. Наче хтось розв’язав ту саму задачу з іншого боку і прийшов туди ж, але коротшим шляхом.

— Це добре, — сказав він нарешті. — Дякую.

Вона не відповіла. Просто поставила перед ним каву і пішла в іншу кімнату. Він чув, як вона щось тихо наспівує собі під ніс — без слів, просто звук. Так наспівують, коли думають про щось інше.

Він випив каву. Відкрив другий модуль.

⸻

Наступного дня він побачив її біля кавомашини. Вона помітила його — підняла погляд, трохи затримала його, як затримують, коли є що сказати і чекають, що почнуть не вони.

Він зробив крок.

Телефон завібрував у кишені. Повідомлення від Бʼянки: «Як ти?»

Два слова. Він дивився на екран довше, ніж потрібно для двох слів, — і в цьому зайвому часі було полегшення, у якому він не хотів собі зізнаватися. Повідомлення давало привід не піднімати очей. Підійти до Діани означало щось сказати, а потім ще щось, і ступити туди, де він давно не був і не знав, чи вміє ще. Телефон звільняв від усього цього. Можна було просто дивитися в екран.

Коли підняв погляд — Діана вже йшла геть. Склянка в руці, ноутбук під пахвою, пряма спина. Звичайна офісна спина людини, у якої є справи.

Він прибрав телефон. Пішов до столу.