Замість шоколадного британця

Все починалося максимально серйозно, за всіма правилами дорослого, зваженого життя. Ми з родиною вирішили завести кота. Не просто «якось перетнутися з твариною», а підійшли до питання з капіталістичним розмахом. У моїй голові малювався гордий, інтелігентний британець ексклюзивного шоколадного окрасу. Моя чотирнадцятирічна донька бачила цей світ інакше - їй снився величезний рудий мейн-кун із диким поглядом і пензликами на вухах. У кишені лежала відкладена на це диво солідна сума, а перед очима стояли глянцеві картинки з інтернету.

Одного сонячного вихідного ранку ми з донькою прокинулися, подивилися одна на одну і без зайвих слів зрозуміли: цей день настав. «Пора!» - синхронно випалили ми і рушили на місцевий ринок, де продавали тварин.

Те, що відбувалося там, можна описати одним словом - капець. Це був не ринок, а справжній ярмарок кошачого марнославства. Сотні породистих мілах: шотландські вислоухі з круглими очима, пухнасті перси, блакитноокі сіамці. Вони нявкали, крутили хвостами і виставляли на показ свої ідеальні родоводи. Ми ходили між рядами годину, потім другу. І чим більше ми дивилися, тим сильніше розмивалися наші «шоколадно-руді» мрії. У нас просто банально розбіглися очі. Ми остаточно розгубилися і застрягли в пастці занадто великого вибору.

Коли рівень стресу перевищив норму, я скомандувала відступ.

- Все, давай видихнемо, - сказала я доньці.

- У такому хаосі ми зараз купимо першого ліпшого, а потім будемо думати.

Ми взяли каву на винос у паперових стаканчиках, відійшли скраєчку під старе дерево і почали радитися. Короткий консиліум привів до невтішного висновку: сьогодні не наш день. Потрібно повернутися додому, все обдумати і, можливо, шукати кота за оголошеннями. Ми викинули порожні стаканчики в урну і повільно потелепалися до виходу з ринку.

І ось там, на самому краєчку, де вже закінчувалися ятки і починався звичайний міський сірий бордюр, сюжет нашого життя зробив різкий поворот.

На бордюрі сиділа жіночка. На вулиці вже щосили пахло весною, сонце пригрівало по-квітневому, а вона була вбрана в зимове, важке драпове пальті, якому на вигляд було років сто. Жінка сиділа тихо, не заглядала нікому в очі, нічого не кричала. Але головне було не пальто. На її хутряному комірі, прямо біля самої шиї, копошилося щось крихітне.

Це було триколірне кошеня. Воно перебирало маленькими лапками по старому хутру і кумедно крутило головою. Черепаховий окрас. У народі кажуть - «на щастя», а на ринках - «таких ніхто не хоче брати». Всі ж шукають чистокровних.

Не знаю, яка магія чи гіпноз спрацювали в той момент, але ми з донькою, не зводячи очей з цього коміра, одночасно і синхронно підійшли ближче.

- Продаєте? - запитала я, відчуваючи, як шоколадний британець у моїй голові незадоволено зашипів і зник.

- Віддаю, - тихо, якось аж ніяково відповіла жінка.

- Безкоштовно віддаю. Жалко її... Кішка моя народила, вижили тільки двоє. Хлопчика я собі залишила, кішці легше буде, а от дівчинку принесла сюди. Але ніхто навіть не дивиться. Кажуть, окрас немодний.

Я подивилася на ці великі очі на маленькій мордочці, потім на столітнє пальто жінки. Розум кричав: «Тікай, ви ж хотіли хлопчика і з документами!». Але рука вже сама лізла в гаманець. Я дістала солідну купюру - ту саму, що відкладалася на «еліту» - і силоміць вклала в долоню жінки.

- Що ви, це ж забагато! Цей кіт нічого не коштує! - злякалася вона.

- Це нормально, - твердо сказала я.

- Скільки їй? Ім'я вже має?

- Півтора місяця... Імені немає.

Ми обережно зняли цей триколірний комочок з коміра, тепло попрощалися і буквально втекли з ринку, ніби вкрали щось дорогоцінне.

Ейфорія тривала рівно десять хвилин. Поки ми йшли до найближчого скверу, малеча тихо сиділа в доньки на руках. Але коли ми сіли на лавочку, щоб нарешті детально розглянути наше придбання, накрила сувора реальність.

Ми дивилися на кошеня, і в голові німим набатом била одна думка: «Що ми наробили?». Маленьке, худе, ребра світяться. Шерсть грязнювата, якась скуйовджена. Ну от хіба про таке чудо ми мріяли, коли будували плани? Де благородна порода? Де наш ідеальний шоколадний колір? І, зрештою, це дівчинка! А ми ж чітко вирішили: тільки кота, щоб ніяких проблем у майбутньому.

Я вже готова була впасти в легку паніку, але моя чотирнадцятирічна донька раптом глибоко зітхнула, подивилася на мене зовсім не дитячим, дорослим поглядом і видала головну мудрість того дня:

- Мам, ну ми ж удвох біля неї застрягли? Разом підійшли. Значить, вона наша. Все, назад дороги немає. Помиємо, відгодуємо - буде королева.

І все. Весь мій раціоналізм розбився об цю дитячу впевненість. Питання закрилося. Ми принесли її додому і назвали Сантою. Нам здавалося, що таке ім'я принесе в дім атмосферу свята.

Як же ми помилялися. Перша ж ніч показала, що Санта - це не про різдвяні вогники. Це про суворе виживання в екстремальних умовах.

Тільки-но ми вляглися спати, як за вікном вирішили ввімкнути повний природний апокаліпсис. Весняна погода вибухнула лютою грозою. Гриміло так, наче прямо під під'їздом працювала артилерія, а спалахи блискавок розрізали кімнату навпіл, перетворюючи тіні на монстрів.