Розділ 1

Якщо ти відкрив цю книжку, то, напевно, щось в моїй історії тебе таки зацікавило. Що ж, в такому разі не стану змушувати тебе чекати й розповім її. Сподіваюся, що зможу передати все досить точно, бо емоції та переживання – то не моє. В мене взагалі немає таких функцій, хоча, чесно кажучи, якось я намагався таки їх закачати й змінити свої налаштування.

Отже, почнімо?

Мене звати Арті, й мені 194 дні. По-вашому – трохи більше ніж пів року. «Арті» - не тому що я англієць, чи мої батьки хотіли якось виділитися з-поміж інших, а просто це скорочення від «artificial intelligence», тобто «штучний інтелект». Так-так, я не людина, і навіть не машина (ви звикли називати їх роботами), а програма, створена людиною.

Більшість таких програм використовуються задля виконання певного завдання – пошуку помилок у роботі людини, захист банківських систем, управління складними механізмами чи ще багато чого на кшталт цього. Але моя місія була дуже незвичною. І коли я кажу «дуже», то зовсім не перебільшую.

Все почалося майже рік тому, задовго до моменту мого створення. Тоді серйозний бізнесмен з багатомільярдними статками Захар Вікторович Бевз саме проводив важливу нараду. Інших у нього й не було – щодня хтось обов’язково намагався привернути увагу боса до того, що відбувається на одному з його численних підприємств, заводів чи компаній. А чом би й ні, якщо за якісне виконання роботи можна було отримати не лише гарну посаду, але й премію з багатьма нулями? Бевз мовчки все помічав, підраховував та записував, після чого робив певні висновки. Свою роботу він любив та цінував, тому й справи в нього завжди йшли вгору. Після смерті коханої дружини Лілі було дуже важко змусити себе жити далі, то ж Захар Вікторович знайшов єдиний вихід для себе – поринути з головою у роботу. Таке рішення допомогло йому не зійти з розуму після втрати, але разом з тим, відняло його у єдиної рідної людини.

Донечці Маші виповнилося лише три рочки, коли мами не стало, то ж вона майже не пам’ятала її. Поруч завжди були численні няньки, котрі намагалися створити для дитини комфортні умови, але батьків ніхто не міг замінити. Чому я кажу «батьків»? Бо зі смертю дружини Бевз теж майже залишив доньку напризволяще. Він цікавився її успіхами, щоранку за сніданком старанно кивав, слухаючи її розповіді, але… все це створювало лише гарну картинку й тільки. Насправді Захару було важко дивитися на Машу – вона була занадто схожа на кохану Лілю. Русяві пасма так само неслухняно лізли в очі, трохи кирпатий ніс із зацікавленістю сунувся усюди, а яскраві сірі очі глибокими озерами манили до себе. Навіть на плечі була така ж родима пляма, як і в матері – ледь помітний слід, схожий на молодий місяць. Щоразу дивлячись на малечу, чоловік питав себе – як жити далі, коли в серці біль через те, що більше ніколи не почує дзвінкий сміх дружини.

Свідомо чи ні, але Захар з самого дитинства Маші почав не лише віддалятися від неї, а й відгороджуватися. Магічне слово «справи» завжди все пояснювало – відсутність батька, його неуважність, постійні відрядження та ще багато чого. Скільки б разів Маша не намагалася побути з батьком, пограти, чи просто розповісти, що сьогодні робила у садочку чи школі, як чула відмовки про те, що зараз не час – він занадто зайнятий. Та й зранку, коли удавав, що чує, мигцем проглядав газету чи пошту, пропускаючи повз вуха всі слова донечки. То ж згодом дитина зрозуміла, що єдиний вихід для неї, якщо вже дуже хоче побути з батьком – сидіти тихо й не заважати. Уявити, що вона – мовчазна тінь, котра слухняно йде за господарем.

За стільки років донька встигла вже звикнути до того, що тата ніколи немає поруч, але це ніколи не полегшувало для неї життя. Навіть оточена великою кількістю знайомих, приятелів та навіть робітників, вона була самотньою. Ніколи в житті не могла сказати, що в неї були справжні друзі, чи до когось відчувала симпатію. Ну ту, коли метелики пурхають в животі, а язик немов атрофується. Вибачте, якщо щось не так пояснюю – казав же, що для мене емоції – щось далеке й незрозуміле. Як, загалом, і все, що люди називають ефемерними словами «любов», «відданість», «смуток». Для мене це лише звична зміна гормонів, така ж логічна, як і все, що відбувається навколо. Хоча, про що це я? Людина та логіка – речі несумісні.

Втім, я трохи відволікся від основної історії.

На відміну від багатьох своїх однолітків, Маша подорослішала досить пізно. Фізично, я маю на увазі. Її тіло змінилося лише після 18 років, стрімко залишивши позаду дитячу незграбність. Але невпевненість все ж лишилася. Дівчина ніби й не помічала того, як пострункішала, як налилися груди, округлилися сідниці, а ноги спокусливо виглядали з-під спідниці. Хлопці раз по раз кидали на неї зачаровані погляди, а Маша навіть не звертала на це увагу.

Якщо чомусь вона й навчилася за все своє життя, то це тому, що якщо хоче побути з татком, то має поводитися тихо й не відривати його. Підсвідомо ту ж тактику перенесла й на все інше, й тепер, наче мишеня, ховалася по закутках. Звісно ж спілкувалася з іншими, але ніколи навіть не намагалася нікому по-справжньому відкритися. Здавалося, що єдина людина, з котрою може не стримуватися – вона сама. Чи варто говорити, у які проблеми це перейшло? Емоційна незрілість, невміння контролювати власні почуття та нерозуміння того, що відбувається.

Маша була розумною дівчинкою, але зовсім не вміла чути себе та свої бажання. Як результат – постійна емоційна перевантаженість та скутість. Вона робила все, аби навіть своїм існуванням не заважати батькові в його роботі.