Розділ 3

Юлая отямилася від того, що холодна вода потрапила в очі. Схвильовані Тарієн і Степейна схилялися над нею. І як вона опинилася в кріслі?

– А ти нічого, як для принцеси, смілива, – зауважила чаклунка. Нижня губа у неї була прикушена, але очі блищали життям.

– Що з Нейтлою? – запитала Юлая, злякавшись свого слабкого голосу. – "Мабуть, дід все ж мав рацію, коли наказав винищити все чаклунство у своєму королівстві".

– Вона спить. Доки горить ця свічка, нічого не станеться, а вранці я принесу все необхідне. Хто б міг подумати, що наша маленька вродлива дівчинка і пережила таке...

Тарієн відвернулася.

– Мені треба подихати свіжим повітрям, – Юлая, хитаючись, попрямувала до дверей. Спалене селище все ще стояло у неї перед очима.

– Там періщить дощ, – нагадала Степейна.

– То й що?

Тарієн із недовірливою усмішкою похитала головою, коли принцеса зникла за дверима.

***

Лорана забігла у шинок, ховаючись від зливи. Розлючена, вона викрутила пелену спідниці, не непокоячись, що на підлозі залишилася калюжа.

– Позичити панночці сухе вбрання? – жартівливо запитав дивний нетутешній світлоокий чоловік.

– Відчепися! – гримнула Лорана. – Волочися за... – вона вишукувала когось побридкіше, – за шинкаркою! Коли робити нічого!

– А мені ти подобаєшся, – всміхнувся Максейн, сідаючи поряд. – Будь-яке бажання виконаю, красуне.

– Зникни, така моя ласка, – відрізала дівчина, і в потемнілих очах шугнула лють.

– Вже йду, йду, – примирливо відгукнувся він.

Лорана ще довго сиділа за столом, сохла, роздумуючи про зниклу сестру і матір, яка з кожним днем втрачає глузд від суму за донькою; над долею безвинної Степейни, яку кинули до королівського підземелля; і над тим, що ж так розсердило її у тому чоловікові, що якось незвично вимовляв слова.

А Максейн спостерігав за чорнявою дівчиною зі злими очима весь вечір, а потім непомітно провів її додому. На мить йому здалося, що барвисті квіти на довгій спідниці плачуть кров’ю.

***

У голові паморочилось.

Не розуміючи, що робить, Юлая зайшла до коней і, в смерть налякавши сонного конюха, виїхала у зливу.

Пам’ятаючи, що у кожному себе поважаючому паркані є дірка, принцеса вислизнула за межі палацу через майже непомітні дверцята в садку, від яких у неї завжди був ключ.

У калюжах виблискували віддзеркалені зірки, що визирали між пухнастих хмарок, які запізнилися на свято зливи і зараз намагалися наздогнати старших сестер, а дорогою виливали на землю останні краплі.

Данарін обіймала висока стіна. Точніше, стіна захищала центральну частину міста, бо будиночки давно виповзли за її межі, зараз їхні вікна поодиноко і купками світились у темряві. За її пам’яті Данарінську браму майже ніколи не замикали, прикриваючи для порядку, щоб не заіржавіла. Та завжди залишалася щілинка для перехожих, яких ніч затримала у дорозі. Довгий мир диктував свої правила...

Ніким не помічена, принцеса прослизнула назовні, вражена, що вартові більше розмовляють і жартують замість того, щоб охороняти городян. Хоча не можна було на них сильно сердитися – у Граньянському королівстві багато років не траплялося лихого: розбійники вирішили, що матимуть із мирного життя більший зиск, такої ж думки дотримувались і сусідні королівства. Тому країна багатіла з кожним роком на праці талановитих майстрів.

На Юлаю чекали.

Незнайомець не був літнім, хоч і молодим його не назвеш. Волосся темне, а погляд виразних сяючих очей вершника пронизливий і спокійний. Чоловік узяв за повід її коня. Опиратися не було сили, ніби тіло відмовилося коритися волі принцеси.

Юлая тільки встигла помітити, що рука незнайомця перев’язана її шаллю, а потім їй стало байдуже до всього.

***

Після нескінченних буревіїв, кожен з яких намагався відправити корабель у дарунок морській безодні, стихія нарешті вгамувалася. Вітер майже вщух, хвилі лінькувато торкалися бортів, ніби щоб перевірити, чи не зникла її здобич, тиша сповила простір. Дивна, нервозна, підступна тиша.

Місяць переділив море навпіл срібним мечем, зорі загубились у вишині, і небо стало однотонно чорним, немов чиєсь крило.

Корабель ішов на веслах, і краплі, що безшумно падали у воду, здавалися срібними сльозами покинутих наречених і стражденних матерів.

Іврайна стояла на палубі, заплющивши очі і намагаючись щось відчути, та дарма. Навіть власне серце погрожувало зупинитися від напруги, розлитій у повітрі.

Кадіра з жалем зітхнула і повільно пішла у передню частину корабля, де ніс вінчала дерев’яна жінка з крилами, вправленими у срібло.

Майже одразу до Іврайни підійшов капітан.

– Чого ви ходите за мною? – розсердилася вона. – Я не полонянка, а...

– Може, пані не буде розгулювати по палубі одна? На неї і без того косо дивляться, пошепки балакаючи, що це через неї море на нас гнівається.

– Це ваші проблеми, коли ви не можете припнути язика своїм людям, – з презирством промовила Іврайна, вдивляючись на захід, куди прямував місяць. – Що це, капітане?