Розділ 2

Юлая легко знайшла камеру, де замкнули Степейну. Владмір не був грізним безжальним правителем, тому ув’язненням лякали часто на словах. Насправді у тюрмі зараз тримали, окрім чаклунки, лише двох в’язнів-братів, які з’їхали з глузду: коли град ущент побив їхні поля, вони намагалися пограбувати сусідів. Справа закінчилася похованням господарів, а двох діточок – хлопчика чотирьох років і дівчинку шести – забрали родичі, люди ж по всіх усюдах переповідали, що вбивці насправді були ліпшими друзями загиблих.

Смолоскипи на шорстких стінах указали принцесі шлях. Одинокий сумний юнак, перепоясаний коротким мечем і зодягнений в темно-синю форму з вишитою білою блискавкою на грудях, майже засинав від самотності і нудьги. Побачивши королівську доньку, він узяв на караул.

– Відімкни, – наказала дівчина.

– Не можу, – похнюпився юнак. – Наказ маю: нікого до арештованої не пускати.

– Чий наказ? Щоб принцеса його слухалась!

– Принцеса заморська Ходейна й звеліла нікого до відьми не підпускати...

– Що?! – розлютилась Юлая. – Коли це наша дорогенька заморська гостя почала нашими королівськими вартовими керувати? Хіба у вас свого командира нема? Хай у себе вдома віддає накази, а тут зась, доки королевою її мій батько не нарече. Пропусти!

Дивлячись, що вартовий вагається між справедливістю її слів і погрозами Ходейни, вона хитро додала:

– А коли не послухаєшся, вродливій королівській дочці завжди є, на що поскаржитися, щоб тебе без довгих розмов привселюдно стратили на площі.

Юнак здригнувся від її слів і простягнув ключі, намагаючись не торкнутися дівочої руки.

– Самі й відмикайте, принцесо, яку я завжди вважав доброю та благородною, – відчеканив він.

Степейна сиділа на купі соломи. Довге вбрання арештантки забруднилося, волосся скуйовджене, обличчя осунулося, ніби дні в підземеллі виснажували сильніше за довгі роки.

– Нащо ви мене розбудили, ваша високосте? – навіть голос змінився, став старим і скрипучим, як дерево, що гине. – Мені такий гарний сон наснився. Там я збирала квіти...

При згадці про квіти її очі, колись яскраві та чисті, осяялись у глибині, підкресливши сьогоднішню безбарвність.

– Бачите, що ви зі мною зробили, ваша високосте? Куди дивилося ваше чуйне серце, коли ваш батько судив мене? Зараз би на моїй могилі співали пташки. Хай вона була б лише горбочком, але сонце кожного ранку дарувало б їй ласкаві промені. Чого вам іще від мене треба?

Юлая замислилася. Що їй сказати, щоб не збрехати? Чому так холоне серце, а ця жінка, дарма, що чаклунка, бо відьмою її назвати язик не повертається, крає душу, ніби втратила лік дням ув’язнення? Вона не може пообіцяти сонячні промені чаклунці, бо за законом її саму стратять... Чи може?..

– Я прийшла просити за життя, – нарешті наважилася сказати Юлая. – За життя молодої гарної дівчини, якою і ви колись були. Вона помре, якщо ви їй не допоможете. Не знаю, хто ви і що пережили, та згляньтесь! Я не можу нічого запропонувати, лише просити...

Дівчина присіла поряд, щоб їхні очі зрівнялися.

– Королівська донька просить відьму про допомогу, не лякаючись шибениці чи гніву батька? Ти така схожа на матір, дівчинко, – Степейна спробувала всміхнутись, але вийшло змучено. – Що ж сталося з твоєю подругою, що тільки чаклунка зарадить?

– Дощ, – радісна Юлая накинула розкішний плащ на плечі арештантки, доки та не передумала. – Один із тих, що прирікає мою країну на голод.

Степейна підвелася. Лише зараз принцеса помітила, наскільки чаклунка схудла: плащ міг обгорнути її двічі.

Вона мовчала, коли дівчина провела її в коридор, коли вартовий невпевнено заступив їм шлях, коли її вели таємними темними сходами і коридорами до хворої. Лише одного разу здригнулася, мимоволі схопившись за руку Юлаї.

– Хто приходив до арештованої, окрім мене? – запитала дівчина.

– Заморська принцеса, – відповів вартовий, сумно оглядаючи чаклунку і роздумуючи про свою нещасливу долю. – Вона тут часто бувала.

– Скажеш, що я тебе змусила підкоритися, – втішила Юлая. – Ти ж не можеш підняти зброю на дочку свого короля.

– Хто про це запитає? – хмикнув юнак, ще раз глянувши на Степейну.

– Тоді тікай.

– Не тікатиму. Я вже втратив віру в Небо, а коли втрачу і в правосуддя вашого батька... Навіщо мені жити без віри? – гірко посміхнувся він.

***

Юлая побачила, чи їй здалося, що чаклунка вклонилася Тарієн, перш ніж підійти до хворої.

Обличчя непритомної Нейтли було сірішим за талий сніг на весні.

Чаклунка торкнулася щоки непритомної дівчини, щось пробурмотіла, покликала знаком фрейліну, яка поспіхом підбігла до лави. А про принцесу, здавалося, обидві забули. Юлая хотіла гримнути дверима, щоб показати образу, але цікавість узяла своє: ще ніколи ніхто не чаклував у її присутності.

– Як довго вона у такому стані? – запитала Степейна, до якої поступово поверталася звична впевненість.

– Десь годину, – Тарієн прямо їла її очима.