Розділ 4

Ярмарок майорів усім різноманіттям кольорів. Попри неврожай, у столицю з’їхалися всі, хто мав, що продавати, або хоч трошки грошей, аби потягнути велетенські ціни.

Чого тут не знайдеш! І вироби місцевих майстрів, які іноді купуються майже за безцінь, щоб потім дивувати своєю незвичайною красою закордонні краї. І заморські речі, що невідомо для чого зроблені, але їх так кортить мати. І тканини, і коні, і півні, і зброя... І живе, і мертве, і таке, що від живого простим оком не відрізниш.

Що уява зможе вигадати, а людські руки змайструвати, все знайдеш серед торгових рядів, але не це дивує найбільше. Ніде ще не можна побачити подібного єднання людей у захопленні, самотності та настороженості, як на ярмаркові.

***

Джуліанна йшла ярмарковими рядами. Синє вбрання огортало її, ніби небесною ковдрою, яка ховає від людських очей спантеличені душі.

– То стільки золота ти хочеш за це лахміття? – вередував гладкий чоловік. – Я за такі гроші коня можу купити, а не сукню власній дружині!

Принцеса посміхнулася, вирішивши, що дружина сьогодні все ж без сукні не залишиться, коли жаданий голос покликав її.

– Доброго дня, королівська донечко, – привітався Олекс, беручи дівчину за руку.

Він змінив костюм, але не колір. Тепер його важко було відрізнити від городянина, але у напівпорожніх очах причаївся сум, який не владний над серцем звичайної людини.

– І тобі доброго дня, Олексе, – промовила Джуліанна, мимохідь пригадавши, чи не зняла вона випадково амулет. – То корона мого батька підійшла тобі за розміром?

– Замала, – кинув чаклун, уже не сміючись. – Ти принесла те, про що ми домовлялись?

– Аякже, – зиркнула обабіч принцеса, передаючи йому рожеву шаль. – Я з нею ніколи не розлучаюся. Та тебе щось довго не було, я вже подумала, ніби ти звичайний грабіжник.

Олекс затис шаль у кулаку, роздумуючи над чимось. На мить Джуліанні радісно здалося, що він відмовиться їй допомагати, але дарма. Чаклун заховав шаль у рукав.

– Через три дні ти станеш спадкоємницею, – пообіцяв він. – Бувай здорова.

Олекс пішов, а Джуліанна стояла посеред вулиці, бажаючи його повернути і разом залишити все, як є, і не помічала, що одна пара очей до неї небайдужа.

– Подайте, гарна пані, – попрохав бридкий жіночий голос.

Ходейна відсахнулась, але знайшла у кишені мідну монетку й кинула рудій злидарці.

– Добра пані, тепер у мене вистачить на вечерю, – зраділа жінка і додала вже іншим тоном: – Особливо коли добрій пані самій будь-якої миті може знадобитись копієчка.

Ходейна хотіла пройти повз, але жебрачка схопила її за сукню.

– У заморської принцеси є таємниця. Скільки вона за неї заплатить?

– Про що ти патякаєш?! – принцеса вирвала край темно-зеленої сукні з брудних рук.

– Я не патякаю, – образилася жебрачка. – Лише кажу про тих, кого ви за пращурів маєте.

Ходейна змінилася в лиці – невже у Граньянському королівстві кожен злидар про панські таємниці знає? Але швидко опанувала свої почуття.

– Чого тобі треба?

– Поговорити.

Руда підвелася і повела принцесу в якийсь закуток, де порядні люди зазвичай не зупиняються.

– Чого тобі треба? – перепитала Ходейна, і коли б руда прислухалася до її інтонацій, то тікала б світ за очі.

– Грошей, – розсміялася жінка, граючись мотузкою, що заміняла їй пояс на спідниці. – У вас їх багато, а в мене нема. Ділитися треба, добра пані.

– За що ж я маю тобі платити? – принцеса прислухалася до того, що діється на ярмарковій вулиці.

– Я знаю, від кого гостя нашого короля веде рід, – радісно протягнула жебрачка.

– Коли б ти справді це знала, то не наважилась би розмовляти зі мною, – спокійно сказала Ходейна, і раптом пронизливо подивилася на шантажистку.

Юрич, а це була саме вона, здалося, що її голова розколюється на друзки – такий біль полонив її тіло. Руда відступила на крок, але позаду була шорстка стіна. Зір відмовився слугувати, перефарбувавши світ на яскраво-біле. Мов із далекої відстані чула жінка голос принцеси.

– Кому ти служиш?

– Королю і Небові, – не відповідати було неможливо.

– Хто тебе прислав сюди?

– Сама прийшла.

– Нащо?

– Хочу жити заможно.

– Звідки дізналася, що мені казати?

– У шинку підслухала.

– Від кого?

– Молодь говорила.

– Хто саме?

– Співець Кзен, якого міський люд любить, Нейт, Івейн та Вікор – його друзі, і той заможний юнак, що на площі відьму захищав. Інших я не знаю.

Біле світло перестало бити в очі, світ повільно набував справжніх кольорів. Юрич відчула, що ноги її не тримають, а на землі лежати більш зручно. Принцеса стояла над нею, й очі чужинки поступово втрачали потойбічний блиск.