Розділ 3

Ходейна хотіла постукати у двері, за якими були королівські покої, та сварка у кімнаті запевнила її почекати. За кілька митей, грюкнувши дверима, звідти швидко вийшов Аведі. Очі його гнівно блищали, а вуста ще пошепки сипали доводами. Принцеса ледве встигла відступити, щоб він її не помітив.

Королівський радник, не розбираючи дороги, прямував геть, коли його наздогнала заморська принцеса. Він презирливо глянув на неї.

– Я не зміг переконати короля стратити тебе. Але випхати з країни чаклунку у нього вистачить сили, чим би ти не задурила йому голову.

Ці слова остаточно переконали Ходейну у правильності рішення. Жінка мовила до старшого радника привітно, але трохи з сумом та образою:

– Мені шкода, що ми так і не змогли потоваришувати, Аведі. Я тебе дуже поважаю...

– Достатньо, що ти окрутила Олеана й Кір’єна, – відмахнувся старший радник.

– Ти заважаєш моєму щастю, бо я кохаю Владміра, але я не тримаю на тебе зла.

Аведі аж задихнувся від люті.

– Тобі ще патякати про зло, коли ти його дитина й щонічна співрозмовниця!

– Ображай мене, коли хочеш, зневажай, зводь наклепи, якщо вважаєш за потрібне, – очі Ходейни посумнішали, погляд став гострішим. – Я лише хотіла сказати, що стомилася від ворожнечі з тобою. Я поїду додому не як зрадниця.

– Поїдеш?! – не повірив радник. – Чим доведеш, що не брешеш?

– Ти знаєш, хто я така. Коли про це дізнаються твої співвітчизники, смерть не забариться, і ніякий король не врятує, – безнадія сковзнула в її голосі. – Я у твоїй владі. Благослови мене на подорож в Ірнан, щоб ми забули взаємні образи.

Аведі вагався, але його вабило тверде рішення принцеси залишити їх у спокої, принаймні, вона ще не відступала від свого слова, хоча завжди вигадувала якусь умову, якою потім користувалася. Цього разу умови були відсутні.

Радник простягнув до заморянки руки, щоб обійняти...

Блиснув ніж, легко знайшовши м’які піхви в його тілі.

Аведі падав на підлогу, не зводячи з жінки зраджених очей, хотів щось сказати, але кров пішла горлом.

– Пробач мені, але так буде краще для всіх, – промовила Ходейна, ховаючи оздоблений сріблом ніж, який вона завжди носила з собою.

Кров радника забризкала її чорну спідницю.

***

Мар’єна шукала порожні місця на полицях, щоб поставити книжки – Олекс мав звичку залишати по собі безлад.

Зосталася остання, але треба було залізти майже під стелю. Дівчина притягнула драбину на коліщатках, видряпалася нагору. Та Мар’єна з дитинства боялася висоти й, не втримавшись, зачепила кілька важких паперових цеглин, які зі зловісним свистом полетіли вниз.

Не пам’ятаючи себе, Мар’єна опинилася на підлозі, впевнена, що Олекс її вб’є, коли дізнається.

Одна з трьох книжок від удару розкрилася. Смаглява жінка у білому вбранні всміхалася з аркушу. Поряд валявся обсипаний віск: так перевозили через море речі, які могли зіпсуватися від солоної води. Та не може бути, щоб до неї ніхто цю книгу не відкривав після подорожі.

Книга мала дивний вигляд – ліворуч плескотіли рядки літер, та дівчина й на власній мові читати не вміла, а праворуч дивилися чоловіки і жінки, величні та загадкові, й чарами віяло від них.

Мар’єна гортала сторінки, забувши про все інше. Одна жінка привернула її увагу найбільше: білявка була вбрана у таку саму сукню, як їй подарував Олекс. У руці вона грайливо тримала довгий кришталевий келих. Дівчина не могла повірити, що панянка намальована, а не жива. Спантеличено Мар’єна перегорнула ще кілька сторінок. І ледве не впустила книгу знову.

Чоловік на малюнкові був неймовірно схожий на Олекса. Ті самі горді брови й палкий світлий погляд, різнило їх лишень, що намальований мав кучеряве волосся й іншу борідку. Синє вбрання, кольору морських глибин, прикрашало жовто-зелене шиття. Меч у його руках то тьмянів, то загорявся дивними вогнями. Кому він простягає свою зброю, ніби присягає на вірність?..

***

Короля з нареченою не залишали у спокої. Хтось грюкав ззовні.

Крівеллі увірвалася до кімнати, мов буревій, на ходу розповідаючи про те, що знайшла помираючого королівського радника. Фрейліна подарувала презирливий погляд Ходейні, яка сиділа на ліжку, виглядаючи у напівпрочинені двері.

За кільк хвилин вони вже стояли над тілом Аведі у колі вартових, і Владмір віддавав накази закрити всі виходи з палацу, щоб затримати вбивцю. Королю здавалося, що серце його найкращого друга ще б’ється.

Швидко привели Степейну, міську знахарку, яка поспіхом зав’язувала голову хусткою. Смолоскипи замінили сонце.

Степейна схилилася над радником, намагаючись вловити дихання.

– Він мертвий, – промовила жінка, підіймаючись.

– Ти відьма! – розлютився король, не в змозі повірити цьому короткому вирокові.

– Але ж до відьми ви й звернулися, – гордо відказала Степейна. – Навіть якби ви знайшли його раніше, нічого б не можна було вдіяти. Била вправна рука – на смерть.