Частина 4. "Нова королева". Розділ 1

Владмір святкував сорокаріччя. Від полум’я сотень свічок зала була неначе вбрана у сонячні шати. І все теє світло плавилося мінливими пожежами у срібних і золотих кубках, всмоктувало аромати вишуканої їжі, дробилося в очах вродливих жінок. На цих святах багато пили, але й багато співали та сміялися, тому бруд оминав їх стороною, бо він з’являється лише через злидарство душі, а Граньянське королівство кохалося у красі, таланті й любові.

Брунатне вбрання короля було строгим, та вишуканим, і лише зниклої корони зі смарагдом не вистачало на його чолі, та про це навряд хтось згадав би вголос. Струнка Ходейна нагадувала стан свічки, найпрекраснішої з усіх. Опіки на руці ховали золоті кігті, що затуляли по дві фаланги пальців. Молодша принцеса одягла довгу спідницю і шкіряну безрукавку, обсипану рясним дощем маленьких рубінів, ніби кривавими сльозами. Оголені плечі накривала рожева шаль, прикрашена пір’ям лебідки. Джуліанна ж, мабуть, закохалася у чорний подарунок заморської гості. Гордовиті дівчата намагалися перебувати якнайдалі одна від одної.

Ходейна так справно вивчила тутешню мову, що розмовляла навіть без акценту, а сміх від її жартів і пустощів дзвенів над залою срібним відлунням. Олеан і Кір’єн, немов справжні суперники, не відходили від неї ні на крок, але принцеса полювала на короля, якого вірно охороняв сторожкуватий Аведі.

Відправивши Олеана за новою пляшкою, а симпатичного звіздаря за ще однією квіткою для зачіски, заморська гостя попрямувала до Владміра. Дорогою вона узяла з таці служки два келихи. Золоті кігті торкнулися білого вина в одному з них, і рідина на мить потьмяніла бульбами.

На іншому краю зали, відмовивши Андрі, який запросив її на танок, Джуліанна з радісною усмішкою підлетіла до сестри, яка розмовляла з довговолосою Нейтлою, що як дитина раділа коричневій сукні із зеленим шиттям – дарункові Юлаї. Поряд крутилася Тарієн, одягнена у чергове фіолетово-синє вбрання.

– Вам весело, дівчата? – Джуліанна здивувалася природності своїх інтонацій.

– Чудовий вечір, – радісно відповіла Юлая, блиснувши щасливими очима. – А чого ти в траурі, сестричко?

– До мене в кімнату влетіла пташка і розбилась об стіну, – збрехала сестра, не наважуючись зізнатися, що має траур за власною душею.

– Мій владарю, – озвалася Ходейна до короля, простягаючи йому келих.

Аведі хитнув головою, намагався застерегти Владміра, та король роздратованим жестом наказав залишити його з принцесою вдвох. Похнюплений Аведі відійшов на кілька кроків.

– Я вже вітала тебе, Владміре, з цим надзвичайним днем. Шкода, що моє свято у твоїй країні сповите сніговими заметами, – солодко повела вона. – Вітала з такими гарними та розумними доньками, – Ходейна пильню подивилася королю в очі. – Та коли ти дозволиш, я підніму ще один тост.

– Шкода пташки, – промовила Юлая. – І ти дуже засмучена, я бачу...

Тарієн наполегливо тягла подругу танцювати, та її зупинила Крівеллі. Темноока щось прошепотіла їй на вухо, і дівчата загубилися в натовпі.

– Дозволь мені випити за наймудрішого з королів і найвродливішого з чоловіків! – Ходейна тримала келих здоровою рукою, і він сяяв у мерехтінні свічок так сильно, ніби сонце загубило у кришталі свій найсвітліший промінь. – За щастя володаря мого серця!

– За твою безпечну подорож, вдале одруження і правління у далекій країні за темним морем, – підхопив Владмір. – За твою надприродну красу і дружбу наших держав!

– Так, сумую, – відповіла Джуліанна. – Я не колода, що не має почуттів, якою ти мене, сестричко, з дитинства дражниш. І теж вмію і сумувати, і плакати.

– Не треба плакати, – Юлая поривчасто обійняла сестру. – Коли б я могла якось спокутувати минулі образи...

– Я залишу Граньянське королівство, мої речі майже зібрані, а папери підписані. Я поїду з Данаріна завтра ж, якщо ти не попросиш мене залишитися, – запевнила Ходейна.

Вони мовчки випили вино, святкуючи угоду. Ходейна театрально розбила келих, щоб кришталеві скалки рясним дощем бризнули їм під ноги. На щастя, щоб відлякати злих духів.

– Я тобі давно пробачила, – сказала Джуліанна, випроставшись із сестриних обіймів.

– Коли так, чому згадуєш? Я тобі не вірю!

– Добре, Юлає, щоб ти мені повірила, давай... – старша принцеса замислилася. – Давай ти мені щось подаруєш, і ми забудемо про старі образи. Хоча б цю шаль.

– Вона ж не пасує до твоїх очей, – здивувалась Юлая.

– Але пасує до моєї нової жовтогарячої сукні зі світанково-рожевим мереживом на оборці. Обіцяю вдягнути її на наступне свято! Разом із твоєю шаллю!

Усміхнена Юлая віддала свою рожеву шаль, мов шматок мирного світанкового неба.

Владмір теж розбив келих. Він дивився на Ходейну і не міг відвести очей. Жінку огортало золоте сяйво, ніби свічки дійсно плели тканину для її сукні, і те незвичайне світло діставало до найглибших закутків серця, розливало у ньому спокій.

Тарієн виринула з радісного натовпу, глянула на шаль у руці Джуліанни і відвела очі.

– Що ти їй сказала? – поцікавилася старша принцеса у Крівеллі, коли вони відійшли.

– Що у неї сукня розірвалася, – глумливо посміхнулася фрейліна.