Розділ 3

– Тут є хто живий? – покликала Ходейна, ухиляючись від чогось, схожого на липке павутиння. – Тут є...

– Що? Де? – Кір’єн ледь не збив принцесу з ніг. – Хто нишпорить у моїй лабораторії?

– Я не нишпорю, – образилася принцеса. – Я до вас за порадою прийшла, славетний звіздарю. Та коли ви заклопотані, можу звернутися і до королівського філософа, який...

– О вибачте, ваша високосте, що я вас одразу не впізнав, – Кір’єн поспіхом перервав її мову і потягнув принцесу через напівтемну кімнату.

Спантеличена його нахабством, Ходейна не опиралася.

Приміщення, яке звіздар називав своєю лабораторією, насправді було звалищем усілякого непотребу. Куди не кинь оком, усюди спочивали купи пожмаканого паперу, під стелею розправив крила давно померлий пугач, нині нещадно поточений міллю. Але найбільше вражала кількість амулетів і талісманів: вони висіли на канделябрах, на ручці дверей, лежали на столі, під столом, на шафі і під шафою, один навіть зачепився за металеву зірку на вбранні Кір’єна.

Принцеса лише посміхнулась, охопивши поглядом цей безлад. Звіздар тим часом викопав з-під паперів другий стілець, і Ходейна не без ляку на нього вмостилася, кожної миті готова зістрибнути, коли тому заманеться розвалитися. Господар сів навпроти, намагаючись, щоб свічка зробила його обличчя таємничою маскою, а металеві зірки на одязі й ковпаку ввижалися золотими.

– Чого треба від звіздаря, що кохається не в красі, а в науках, світлій принцесі Ходейні, яка прибула з-за моря, щоб...

– Досить блазнювати, Кір’єне! – нетерпляче обірвала його жінка. – Для чого звертаються до звіздаря, як не для того, щоб пізнати своє непевне майбутнє?

– Майбутнє! – зрадів Кір’єн, ледве не загубивши ковпак, коли відшукував аркуш із різнокольоровими цятками, що зображали зірки. – Усе віщує гарне закінчення справ...

У майбутньому було все зрозуміле, а то він уже перелякався, що загадкова принцеса попрохає про щось справді нездійсненне.

– Ні, не так...

У голосі Ходейни відчулося щось таке, що у звіздаря на мить перехопило подих, а вся кімната, його вбрання, мова, манери і звички здалися святковою мішурою. Бо насправді так і було.

Тільки гостя залишалася справжньою. Заморська принцеса, спадкоємниця Ірнану. Єдина претендентка у майбутньому на заморський трон, наскільки йому було відомо.

– Я хочу подивитися у дзеркало, яке має бути у кожного звіздаря, – спокійно мовила Ходейна. – Бо інакше він не пройде посвяту.

– Дзеркало... – Кір’єн затнувся і далі заговорив дуже швидко: – Звісно, дзеркало, яке обов’язково є у кожного звіздаря. І в мене є... Має бути... Та де ж воно, хай йому грець, тому дзеркалу!

Він витяг зі столу невеличку стару тарілку з трохи загнутими краями і пласким дном, зараз не надто схожу на дзеркало. Старанно обтер від пилюки. Повільно, відшукуючи мужність... А все його єство благало: може, не треба?!! Кір’єн надто добре пам’ятав, як страшно було того першого і єдиного разу зазирати у віддзеркалену неприродну глибину.

– Ніч ясна, – нагадала принцеса, і Кір’єн слухняно поплентався за Ходейною на вулицю.

А поточений міллю пугач під стелею ніби сміявся з нього.

Звіздар налив у дзеркало воду по самі краї, намагаючись ані краплини не розплескати.

– Про що ви хочете знати, принцесо? – приречено запитав Кір’єн, як того вимагав звичай.

Жодного разу, коли він дійсно звертався до зірок по пораду, це нічим добрим не закінчувалось. Хоча й не було настільки страхітливо, як тоді, коли на хвилину світ перестав існувати, а розкотистий нелюдський голос мовив: "Ти гідний обраної долі". Кір’єн іще добу не приходив до тями, а його серце билося ледь чутно.

"Хіба може щось так сильно турбувати цю вродливу голівоньку, щоб вона не боялася звертатися за порадою до мороку?" – подумав Кір’єн, відганяючи лячний спогад.

Вони обоє тримали тарілку, обоє промовили свої імена, але зірки у воді не змінилися, ніби застигли на склі. До того скам’яніли їхні долоні, що вода не рухалась.

Кір’єн хотів сказати, що нічого не вийшло, але раптом відображення захиталося, зірки набули кривавого кольору. Зорі у відображенні падали, ніби метеори, і звіздар несподівано відчув, що дзеркало перестало обтяжувати долоні. Воно зависло у повітрі, а навкруги панувала тиша і бракувало повітря.

Звіздар хотів крикнути, але не міг. Він задрав голову до неба і побачив на ньому таке саме, як у відображенні, безмовне дійство.

Червоні зірки беззвучно падали, залишаючи хвости палаючого вогню. Не встиг Кір’єн кліпнути, коли метеори склалися у велетенського птаха, який грізно лящав дзьобом і махав крилами. Ходейна повільно потягнулася до мініатюрного птаха у воді, намагаючись завадити його стрімкому польоту.

Незримий вогонь дихнув жаром в обличчя звіздаря, а несподіваний вітер скубнув пишне волосся.

– Принцесо! Ні! – крикнув він, побачивши, що довгі нігті майже торкнулися паруючої води.

Але Ходейна не чула його, не спостерігала за небесними знаменнями, лише вогненний птах у віддзеркаленні займав її думки.

Усе щезло одразу: й картини у височині, й відображення. Ходейна тихенько скрикнула, схопившись за обпечені пальці. Дзеркало повільно падало на землю, але ні в кого не вистачило б снаги впіймати його.