Джуліанна ламала майже чорну троянду, намагаючись відірвати від куща. Їй дуже кортіло почепити квітку на свою сукню, яка кольором була трохи темнішою за троянду. Доки Крівеллі бігала за ножицями, принцеса встигла поколоти пальці, але все ж домоглася свого. Залишилося вигадати, як причепити квітку до розкішної мереживної оборки.
Займаючись цією справою державного значення, Джуліанна краєчком ока побачила, як повз пройшли Ходейна, вбрана у просту зелену сукню з глибоким вирізом, і філософ Олеан. Вони розмовляли настільки люб’язно і весело, що принцесу опанувала злість.
– Не здивуюся, якщо мій батько одружиться знову, настільки ця заморська гадючка всім подобається, – тихо мовила вона, сховавшись за духмяним трояндовим кущем. – А якщо у неї народиться дитина, то я пропала. Чому за законом наслідує майно, та й трон, наймолодший?.. Хоча, якщо вона упливе назад за море, а моя сестричка...
Джуліанна сама злякалася думці, що ледь не зірвалася з вуст.
– Якби у мене не було молодшої сестри, – зітхнула вона. – Що за дурниця – наслідувати трон Данаріна молодшому повнолітньому, у кого й досвіду менше, й голова не тим зайнята? Ніби тоді швидше оновлюється королівство, ніби з молодим владарем приходить нове життя. Тьху!
Здатність Крівеллі ходити майже безшумно завжди дратувала принцесу, але цього разу вона змовчала.
– Дорогою я зустріла принцесу Ходейну, – повідомила фрейліна, подаючи ножиці. – Наш закоханий філософ шматував для неї троянди.
Джуліанна сердито кинула в пил свою квітку. Її очі зблиснули гнівом, але принцеса опанувала себе, глянувши на золотий браслет, який вчора повернув їй капітан королівської варти Андрі. Їй досі не вірилося, що цей чоловік може бути до неї небайдужий. Жартівникові, якого так не любить її батько, вдалося і над нею познущатися. Та зараз злість на співця поступилася місцем почуттям до заморської принцеси.
"Ходейні повсякчас вдається мене випереджати, ніби вона навмисно старається! Я такої діамантової діадеми, як у неї, ніколи не матиму, як батька не вмовляй. Але ж діадема така дивовижна..." – заздрісно подумала Джуліанна, та вголос запитала:
– Крівеллі, ти дізналася про те, що я наказувала?
– Так, принцесо, – Крівеллі напустила на себе хмари утаємниченості, в яких не було й краплі пошани. – Рано вранці, лише як відчиняється міська брама, на світанку, що приходить після найкоротшої ночі, заморянка залишала палац. Вона ховалася, вбрана у простий, але коштовний плащ. Вартові впізнали принцесу, та не подали виду, бажаючи зберегти її таємницю. За містом вона зустрілася з невеличким гуртом своїх співвітчизників. І всі швиденько попрямували на північний схід. Повернулася принцеса далеко за полудень.
"І вже без діадеми, – подумки уточнила Джуліанна. – Дивно, вона ж її майже не знімає, а ось уже котрий день заморська прикраса як у воду канула. Дивно".
– Продовжуй збирати відомості. Вони нам можуть дуже швидко знадобитися, – зі злістю нетерпіння наказала принцеса.
– Як накажете, пані Джуліанно, – з прихованою посмішкою сумирно відповіла Крівеллі, вперше кличучи принцесу просто на ім’я.
***
– Дякую за допомогу, друже Еваре, – щасливо сказав Вікор, акуратно складаючи форму солдата.
– То побачив свою заморську принцесу? – з неприхованою цікавістю запитав Евар, приймаючи з його рук свій звичний одяг.
– Ходейною не судилось милуватися, проте я бачив іншу принцесу.
Вікор зазирнув у пузатий графин і, дізнавшись, що той порожній, ображено крякнув.
– Не зрозумів, Вікоре, – Евар застиг від подиву. – Твоє палке кохання до заморської красуні швидко вмерло? Сором тобі! Ти зовсім нетвердий у почуттях.
– А ти невідступний в коханні до своєї Саммі. Я чув, через неї ти ледве не підмалював очі хвалькуватому помічнику королівського радника.
– Багато чого люди патякають, – потупившись, буркнув солдат.
Переповнений почуттями, Вікор підлетів до нього, схопив за плечі.
– Якби ти її побачив, як я зараз тебе бачу! Друже, ти б теж покохав її з першої миті і на все життя! Якщо замість серця у тебе не каменюка, – він відступив, відпустивши товариша, і його погляд замріяно поплив по кімнаті. – Я наче й зараз можу торкнутися сукні кольору вранішньої зорі... Як я мрію бути цією оксамитовою сукнею, щоб ніжно ластитися до її шкіри; бути тією заколкою, вирізаною з перламутрової мушлі, що так нахабно стримує повноводний водоспад її волосся, який грає фарбами перших сонячних променів. Ніби сонце віддало їй своє світло і силу, ніби найчарівніше проміння полонене в її волоссі. О, як я мрію бути її черевичком із мереживом бантику...
– Про кого ти говориш, трясця б тебе узяла?! – не витримав Евар.
– Про Юлаю, звісно, – вирваний з мрій-спогадів, друг подивився на нього, як на дурня. – Яке гарне ім’я! У ньому з’єднались усі подихи вітру. Та й вона сама, мов вітер, найвільніший, найлагідніший...
Евар слухав захопливий голос, але не чув слів. Він дивився на свого давнього товариша і не впізнавав. У Вікора завжди була потреба віддавати комусь своє безкрає кохання, для якого він знаходив слова не гірше за талановитого співця Кзена. Але таким Вікора навряд хтось бачив, а за пишномовними словами могло ховатися справжнє почуття...