Сонце ласкаво освітлювало ліс, потік якого зуміла втримати неширока річка. Кілька сосен росли над урвищем, немов ледве не оступилися, оголивши вузлувате коріння.
Поряд із річкою стояла вежа.
Не дуже висока, але й не низька: ледь-ледь визирала з-за соснових верхівок. Не квадратна, але й не ідеально кругла. Вона була зроблена з темного каменя, але не чорного, а лише на кілька тонів темнішого за найстаріші сосни. Ні жаху не викликала вежа, ні пошани, ні цікавості, здавалася давно покинутою і нікому не потрібною.
Хто побудував її і нащо? Які закляття і пророцтва лунали громом з її верхівки? І які прокляття розрізняли кати у передсмертних воланнях ув’язнених, болем переконаних, що ніколи не вийдуть із її підземелля?
Ніхто не пам’ятав... Та й, щиро кажучи, не дуже бажав замислюватися, чия безумна уява витворила її, а чия спробує зруйнувати. Рідко хто з мандрівників, що випадково опинявся тут, дивувався холодним відблискам на відполірованому камені і доріжкою, яка ніколи не заростала травою. Як і багато років тому, починалася біля старої сосни і незмінно вела до замкнутих дверей вежі.
Мандрівники згадували легенди, на які таке багате Граньянське королівство, або створювали свої, коли мали хист казкарів. І йшли далі, щоб ніколи не повернутися до тої річки, до того лісу і до тої вежі.
Але сьогоднішні відвідувачі не були випадковими. Вони впевнено вишукували шлях між деревами. Шестеро вершників, чиї коні ніби облиті металом, а у самих на головах красуються шоломи з хижими птахами. Лише один із них обрав для себе білого коня з тонкою коштовною вуздечкою і жіночим сідлом. Вершницю ховав атласний плащ, що кольором нагадував про тяжке пробудження зимового неба.
Подорожні зрівнялися з вежею. Вершниця легко зістрибнула на землю, не чекаючи на допомогу, і з острахом наблизилася до дверей. І ніби пригорнулася до старого темного дерева, скріпленого металевим візерунком із ледь поіржавілих кованих смуг.
Не насмілюючись зняти сіру рукавичку, жінка постукала залізним кільцем, затиснутим у пташиному дзьобі.
Звук виявився глухим і рваним, неначе десь далеко ніжки ламали у кришталевих келихів.
Двері прочинилися, пропустивши гостю всередину. Вона увійшла, залишивши свій супровід назовні, але ірнанських воїнів, здавалося, це не обходило.
Ходейна підіймалася сходами. Через брак світла вона кілька разів ледь не впала, та в останню мить утримувала рівновагу. Принцеса знала, що їй треба на самісінький верх, і тому не зазирала до кімнат, які зустрічалися на шляху, навіть якщо двері були відчинені. Йшла далі, намагаючись не звертати уваги на щось невидиме, що увесь час торкалося її: то липке, то тепле, то слизьке до нудоти.
Сходи скінчилися, і Ходейна безстрашно пройшла крізь завісу з незчисленних ниток, низаних із чорних камінчиків, кожний з яких, здавалося, полонив у собі зірку.
Світло, надто яскраве після темного підйому, змусило її трохи прикрити виразні очі. Вона вже бачила цю кімнату очима чародійки-простолюдинки, але в дійсності все виявилося ще більш дивовижним.
Стіни і стеля були створені з речовини, яка нагадувала скло, що ірнанські умільці роблять із одного боку темним і непрозорим. Якщо ж подивитися з іншого, нічого не завадить милуватися світом, лише за бажання наблизить далеке. Сонячне світло якимось дивним чином вловлювалося темними гранями і концентрувалося у невеличкому кристалі, що лежав на круглому столику, який ніби виріс із підлоги і, як квітка, неначе хитався на тонкій ніжці. Кристал сяяв подібно до справжнього світила, лише приємно і жадано для ока.
Олекс стояв біля стола трохи в півоберту до входу і дивився на гостю. Каптур з’їхав із русявого волосся Ходейни, відкривши світу улюблену заморську діадему з діамантами. Господар був у тому ж вбранні, в якому принцеса побачила його вперше у королівському палаці в Данаріні. Лише срібний ланцюг важкою ношею не лежав на грудях.
– Ти молодець, Ходейно, – трохи насмішкувато, але з повагою промовив він. – Нічого не злякалась! Пройшла крізь усю мою вежу. Навіть не зблідла... І заслуговуєш на зірки з небосхилу!
Олекс раптово вкрив кристал чорним шовком: кімнату затопила імла, а на стінах і стелі проступили малюнки сузір’їв.
Принцеса зітхнула від несподіванки, а чаклун розсміявся. Сузір’я пливли по потемнілих стінах і стелі.
– Хоча я міг помилитися, – продовжував Олекс. – Кажуть, у Замор’ї жінки вважають верхівкою досконалості розмальовувати обличчя фарбами, яких для них пошкодувала природа. Але ти й без них гарна, Ходейно. Чи навіть чари твоєї краси дали тріщину? Можу запропонувати безліч засобів, як зробити губки пухкими і червоненькими. А скільки інших корисних рецептів я знаю, щоб збільшити або видозмінити інші...
– Не думала, що купці настільки вправні у чаклунстві, – відрізала принцеса, спіймавши його насмішкуватий погляд, що вільно ковзував по її одягу.
– По-різному в житті буває, – награно позіхнув чаклун. – Що ж вдіяти, коли й сіяти треба вміти, й збирати, – він щирим жестом запропонував сісти на стілець, що раптом опинився за нею, але жінка відмовилась. – Ти не соромся, будь як удома. Ми все ж таки не зовсім чужі... Хоча визнаю, ти хитріша. Мені б і в голову не спало шукати чаклуна завдяки чужим думкам і спогадам. У Граньянському королівстві спостереження, підглядання та підслуховування за допомогою чаклунства караються смертю, як, до слова, й на твоїй батьківщині, – світлі очі гостро спалахнули, але пишні вії одразу притушили їхній блиск. – Але у будь-якому випадку ти у виграші: у тебе є потрібна інформація і, можливо, одним супротивником менше.