Розділ 4

– Ну, ти й герой!

– А ти дурко!

Давлячись сміхом, Максейн і Кзен продиралися крізь сад.

– Це ж треба придумати: прослизнути до палацу і розкидати ці папірці. Як там у тебе? – Максейн ляснув пальцями, згадуючи. – Коли у короля у розумі дірки...

– Він кличе чистим днем і зливу, і хмарки, – продовжив білявий, стримуючи сміх.

– А далі...

Через веселощі Максейн хитнувся і, незграбно змахнувши руками, звалився у кущі.

– От трясця! – почув співець одночасно невдоволений і захоплений крик.

Кзен поквапився на допомогу. Але яким був його подив, коли він побачив на долоні нового друга золотий браслет, що мерехтів у невірному світлі зірок.

– Яка цяцька! Та він як цілий будинок коштує! – зойкнув Кзен.

Звук вікна, що відчинялося, примусив їх швиденько схоронитися в кущах.

– Хто шумить під моїми вікнами? – поцікавився приємний голос. – Гей, там, внизу! Виходьте, бо покличу сторожу!

– Не треба сторожі, принцесо, – сумирно попрохав співець, жалкуючи про невдалу витівку: за Максейном ніхто не журитиметься, а ось за ним...

– Ти ба, співець Кзен, простолюдин! – здивувалася Джуліанна. – Давно мріяла познайомитися з людиною, що скоро моєму батькові печінку проїсть.

Кзен виліз із кущів, насмішкувато вклоняючись за кожним кроком. Принцеса засміялася, вмостившись на підвіконні, щоб краще бачити некликаного гостя. Максейн, важко пихкаючи, теж з’явився перед очі королівської доньки.

– А ти хто? – Джуліанна нахилилася, ледве не звалюючись униз.

– Обережніше, ваша високосте! – з награним ляком зойкнув білявий. – Про кого я складатиму свої неперевершені пісні? Ваша сестра до того добра і нудна, що я засинаю, згадуючи про неї, раніше, ніж напишу бодай чотири рядки. Ви знали, що Юлая – гарний засіб у боротьбі з безсонням?

Він широко позіхнув. Джуліанна звела брови, але одразу всміхнулася, оцінивши жарт. І тут принцеса побачила золотий браслет, який загубила ще навесні. Вона одразу прийняла вигляд грізної, але справедливої правительки і наказала:

– Поверни мій браслет, нікчемо, а то тебе звинуватять у крадіжці, і ти закінчиш життя в сирому підземеллі. І тільки щури слухатимуть твої безсмертні творіння!

– Надто довго говориш, принцесо, – посміхнувся Кзен, забираючи прикрасу в наляканого товариша. – Можна одним словом – сторожа! Як бажаєте назад свою цяцьку, спускайтеся.

– Зараз вас приведуть до мене. Я все ще можу гукнути сторожу, – холодно заявила принцеса, роздумуючи, чому вона не квапиться, а слуги, що обшукували сад, не змогли знайти браслет. – "Може, це доля?" – майнуло у неї в голові і згасло, зачепившись за якийсь неприємний спогад.

– Але ж не гукнете? – улесливо запевнив співець, та погана вдача взяла гору. – У святкову ніч усі порядні люди п’ють, а де у нашому королівстві знайдеш справжнії злодіїв?

Зачувши кроки і натхненні голоси, Максейн штовхнув товариша в бік, але той не слухав й у захваті продовжував:

– Браслет повернеться до тебе, Джуліанно, з люблячих рук. Чи не думаєш ти, красуне, що я можу закохатися в принцесу?

Він награно гидливо скривив обличчя і несподівано дав дьору, та Максейн устиг поспіхом вклонитися, прощаючись із королівською дочкою, і спробував наздогнати нового друга. Джуліанна, вражена таким нахабством, й слова мовити не встигла.

***

Але сьогоднішньої ночі у королівському саду вешталося явно більше людей, ніж треба. Не встигла принцеса залишити улюблене підвіконня, як внизу з’явилася ключниця Саммі, зодягнена так яскраво, що й ніч не заважала розрізнити кольори. Коротка червона сукня настільки непристойно підкреслювало її фігуру, що Джуліанні забажалося вилаятись або зробити якусь капость, але вона промовчала.

Щасливу ключницю супроводжував солдат. Він щось у захваті казав, і задоволена Саммі не приховувала свого радісного збентеження. Пишне темне волосся хвилями спускалося до її плечей.

– Цієї священної ночі прошу: будь моєю дружиною! – проголосив солдат під самими вікнами принцеси і принишк, вклавши у зізнання всю свою мужність.

Не дочікуючись відповіді, Джуліанна, яка не полюбляла подібних сцен, поквапилась уронити горщик із квітами і заховатися в кімнаті. Закохані упурхнули, залишивши принцесу в гарному настрої.

***

Було дуже пізно. Мар’єна, зацьковано озираючись, швидко прямувала додому темними безлюдними вулицями. Дівчина подумки сварила себе, що не послухалася матір і вирішила довести подругам, ніби вже доросла, щоб до півночі веселитися біля святкових вогнищ. Тіні від незнайомих вночі споруд немов переслідували її, примушуючи дихання збиватися, а ноги спотикатися.

У дівчини все всередині перевернулося, коли її гукнув знайомий голос. Вона різко озирнулась, і ноги підкосилися.

П’яна компанія, очолювана Їмом, наближалася до неї.

– Я ж казав: бережи, стара, своїх дочок, – замислено чухаючи потилицю, неслухняним язиком проказав чоловік.

Мар’єна, мов ляклива лань, кинулася геть, а слідом неслися гогіт і хитливе плескання долонь.