Розділ 3

Сьогодні місяць зійшов із небосхилу дуже рано, тільки зірки та святкові вогнища освітлювали ніч. Тільки пугачі і люди вплітали у неї таємничі запитання і животворчий сміх. Тільки вода позіхала, горнучись до берегів.

Степейна збиралася спати. Їй було не настільки весело, щоб чекати на світанок. Вона замислено розчісувала волосся, яке здавалося примарним у світлі, що падало з відчиненого вікна.

Стукіт у двері видався їй шкрябанням хижих кігтів.

– Увійдіть...

Господиня поспіхом зав’язала сіру хустку: погано, якщо чужі або злі люди побачать її простоволосою.

Жінка, вбрана у сірий атласний плащ із каптуром, який ховав її обличчя, переступила поріг. Через високий зріст вона була змушена трохи схилитися.

Степейна поквапилася засвітити світло, а гостя відкинула каптур. Хазяйка одразу вклонилася і ледве не вронила свічку. Принцеса Ходейна спритно втримала її руку. Від ціпкого дотику чародійку овіяло холодом.

– Що вам потрібно, принцесо? – якомога більш незацікавлено запитала вона.

Ходейна не відповіла, лише пильно подивилася в очі. І чародійку на мить пройняв такий біль, мовби вона їх втратила. Коли біль відпустив, серце калатало і ввижалося, неначе тіні вовтузяться по кутках.

– Хіба тобі не відомо, що мені потрібно? – м’яко здивувалася принцеса, але в її голосі жили несхильність і наказ.

– Так, відомо, – Степейна знайшла сили випростатися з кігтів погляду і підійти до вікна. – Про це шепоче листя дерев, про це оповідають річкові хвилі і перегукуються кажани, пролітаючи над моєю оселею. Іди, в мене немає того, що ти шукаєш, владарко Ірнану.

– Тобі справді розповіло про мене листя? – тепер уже по-справжньому здивувалася принцеса. – Але, якщо ти не можеш мені допомогти, хоча я чула, що ти ніколи не відмовляєш тим, хто потребує...

Вона так гарно розмовляла рідною мовою чародійки, що Степейні здалося, ніби не принцеса до неї прийшла, а звичайна заможна городянка. Жінка майже пристала на вмовляння, але щось у серці вперто сперечалося з таким рішенням.

– Я нічим не можу тобі допомогти, – вичавила вона. – Іди... Прошу...

Але Ходейна не звикла зважати на благання.

– Тоді вкажи на достатньо могутній, аби здійснити моє бажання.

Степейна навіть не помітила, як заморська гостя опинилася біля неї. Тьмяно блищала діамантова діадема на її волоссі.

– Покажи того, хто постав у моїх думках!

– Ні, – прошепотіла Степейна. – Я не буду...

– Будеш! Упізнаєш? – Ходейна тримала у руці амулет: тонкі гілочки перепліталися з пір’ям пугача. – Ти мені сама його подарувала, щоб захистити від лиха. Пам’ятаєш? Це дуже сильний амулет, і він досі зв’язаний з тобою. Твоє серце відгукнеться, і ти пошкодуєш.

– Дерева тоді ще не говорили зі мною, не попереджали, – з безнадією мовила жінка, ніби вибачилась. – Я не...

Амулет спалахнув небесним полум’ям, і Степейна впала на підлогу, загубивши свою сіру хустку. Золотаве волосся розсипалося по плечах. Свічка на столі ображено зашипіла і згасла.

– Коли ти така розумна і сильна, то клич його сама, – з останніх сил вимовила чародійка, намагаючись підвестися, але тіло звела судома.

Чарівна Ходейна, мов статуя, застигла посеред кімнати, тримаючи у ніжній руці з довгими сріблястими кігтями чуже сяюче серце.

***

Лорана кружляла, звернувши обличчя до зірок. Вона танцювала на березі ріки Дани. Споконвічний танок кохання і смерті, життя і чарів, які заховано в серці кожної жінки. І довга сукня, розмальована квітами, злітала подібно до птахів ночі, оголяючи стрункі ноги.

Лорана дарувала зіркам завзятий сміх і блиск жагучих очей, прохаючи у неба щастя в майбутньому році, сповідаючись у помилках і поганих думках.

Вона зупинилася, торкаючись однією рукою животворної землі, а іншою – темного волосся. Але не закінченням танцю було її завмирання, а лише миттю – миттю відпочинку в нескінченній гармонії, що постійно змінюється. Ніби на доказ того, дівчина розсміялась і, не роздягаючись, босоніж пурхнула в річку.

Мов казкова русалка. Та русалки не повертаються до людей. Лорана очищалася душею і тілом, щоб повернутися. Кожного року вона танцювала на цьому березі, славлячи життя і таємниці ночі. Як потай від інших навчила її Степейна.

***

Фрейліна принцеси Джуліанни гуляла у королівському саду. Вона не зрадила чорному кольору, який їй надзвичайно личив, лише сукня була простішою, ніж зазвичай. Застібнута на всі ґудзики, Крівеллі була схожа на жалібницю, а вузькі смуги золотого шиття на рукавах надавали їй подоби стародавньої королеви.

Від дерева до дерева, від квітника до квітника переходила вона, насолоджуючись чорно-білою величчю, смакуючи аромат пишних троянд, дослухуючись до святкових гулянь за стінами палацу. Але їй ні з ким було провести цю ніч, ні з ким привітати сонце, нагородивши коханого першим променем і гарячим поцілунком.

Полонена сумними думками, Крівеллі не розчула кроків. А Владмір, що звик до безлюддя свого саду, не очікував зустріти нікого, окрім власних відображень у ставковій воді. Злякавшись, обоє здригнулися від несподіванки.