Розділ 2

Джуліанна вирішила причепуритися перед вечерею і покликала свою фрейліну.

Дівчина сиділа на стільці, а молода фрейліна старанно вкладала у зачіску неслухняне волосся, орудуючи армією шпильок і заколок. Дзеркало відображало їх обох, відтіняючи сріблом чорні сукні.

– Зізнайся, Крівеллі: ти ж справді нікого не любиш? – насмішкувато поцікавилася принцеса.

– А кого мені любити? – спокійно ухилилася од відповіді Крівеллі.

– Людей, світ, землю.

– Земля проживе і без моєї любові, світ тим паче, а люди... – темноока фрейліна замислилася, задивившись на своє відображення: сплутані темні і світлі пасма чергувалися в непередбачуваній послідовності. – Навіть якби я змогла їх полюбити, то завдяки бруду, що вони носять у собі і розкидають навколо, одразу ж зненавиділа б.

– Ти жорстока, Крівеллі, – трохи награно здивувалася принцеса. – Невже не знайдеться жодного чоловіка, що зміг би полонити твоє серце?

– Нема у мого серця господаря, та й господар йому не потрібен, – так само холодно відповіла Крівеллі.

– Ну-ну... – недовірливо відгукнулася Джуліанна, та розмову не продовжила.

***

– Хто цей чоловік, що весь вечір не зводить з мене очей? – під час вечері поцікавилася принцеса Ходейна, поглядом указуючи на Олеана. – У нього сьогодні щось лихе трапилось, чи то я йому не подобаюсь?

– Ви не можете не подобатись, панно Ходейно. А це мій філософ, – Владмір поміж іншим глянув на одного зі своїх радників. – Він часто такий невеселий. Забагато про життя розмірковує.

– То не вада – розмірковувати про життя. Аби тільки роздуми жити не заважали.

Заморська принцеса на знак шани підняла келих. Філософ підтримав її мовчазне привітання, про себе подумавши, що вона неперевершена у рубіновому вбранні.

Дочекавшись нагоди, Ходейна залишила стіл і підійшла до вікна, де стояв королівський філософ.

– Пане Олеане, – голос принцеси пролунав у нього за спиною, і чоловік рвучко обернувся. – Я чула, ви цікавитеся філософією. В Ірнані здавна шанують мудреців, та нині їх, на жаль, не багато у палаці моєї матері.

– Це не просто забавка цікавості – це моє життя, – різко відповів Олеан, ковзнувши поглядом по її чудовому волоссю, що ніби сяяло при світлі свічок, натикнувся на погляд, сповнений захватом.

Ходейна поквапилася сором’язливо опустити очі.

– Пробачте, якщо чимось образила вас, але мене теж більше хвилює не рух зірок і планет, а розвиток духу народів, – і побачивши, як потеплів суворий погляд співрозмовника, натхненно запитала: – Це правда, що влада у Граньянському королівстві благословенна Небесами?

– Правда, – ласкаво відповів причарований Олеан. – А правда, що правителі Ірнану ведуть свій рід від богів?

– Казок про те склали багато, а як направду – тільки Небу відомо, – розсміялася Ірнанська принцеса.

Владмір здалеку спостерігав за веселою розмовою королівського філософа і заморської гості, спіймавши себе на думці, що зміг би почати ревнувати, якби не відкриття друга Аведі.

***

– Га-га-га! Цього жарту я ще не чув! – сміх був грубий, і Нейтлі забажалося вдарити жартівника.

Дівчина зазирнула у великий кухоль та, впевнившись, що він порожній, вирішила промовчати.

Дим клубочився у шинку густим маревом. Здавалося, він складає головний харч постійних відвідувачів, а накривки важких столів пливуть у задушливому повітрі, хитаються, почісуючись і скидаючи на підлогу порожні кухлі.

"Навіщо я сюди приперлася? Компанії для святкування захотілося? Буде мені тут і компанія, і..."

Регіт знову відволік її від роздумів. Оскаженіла Нейтла, зла більше на себе, ніж на цих пияк, гордо пройшла повз веселунів.

– Гляньте, яка дівка! – задихнувся найстарший. – Які патли... Давай, ми тобі їх обскубемо!

Нейтла зупинилась і з позіханням повільно розвернулася, наче готувала лозину перед покаранням. Повільно подивилася чоловікові у безсоромні світлі очі, що осоловіли від випивки. Повільно поклала долоню на руків’я меча.

– Гадаєш, треба спробувати обскубти мої патли? – з холодною ласкавістю поцікавилася вона.

Чоловік сторопів, і Нейтла помітила, що той не такий вже й п’яний, а ось його співпляшники занурились у бездонні сни.

– Я не мав бажання образити тебе, войовнице, – шанобливо мовив він, не намагаючись приховати незвичну вимову. – Мене кличуть Максейном. Вип’ємо вдвох? Сьогодні весь Данарін святкує.

– Мені немає діла до тебе, Максейне, – дівчина навмисне помилилася наголосом у його імені й подумала: "Треба було послухатись Юлаю та залишатися у новому домі". – Я не п’ю з чужими.

Максейн й оком не встиг кліпнути, як вона залишила шинок. Чоловік із позіханням подивився на товаришів по пляшці, гукнув їх кілька разів і, не отримавши зв’язної відповіді, почав ритися у власних кишенях.

Порожньо.

Поліз під стіл. Витяг круглий щит із обламаним пазуром посередині. З тріпотінням торкнувся вигравіюваного напису, зрозумілого лише йому самому, й одразу відсмикнув руку, засоромившись власного почуття.