Частина 2. "Подарунки для принцес". Розділ 1

Ранок щасливо освітив Граньянське королівство, лише невеличкі хмарки на заході віщували пообідній дощик. Але ніхто не журився: квітучій весняній землі було потрібно багато вологи – тоді і врожай добрий, і діти будуть рослі та світлоокі.

Нікала обв’язувала голову зеленою вицвілою хустиною, стоячи на порозі невеличкого будиночка, захованого посеред саду.

Квіти оточували споруду з усіх боків: горді нарциси і високі тюльпани, по стіні звивався бешкетник-виноград, укритий липкими віялами листочків. А влітку тут розповзеться пишна ковдра волошок, і багряні мальви яскравітимуть, позолочені вечоровим сонцем.

– Мар’єно, а де Лорана? – поцікавилася мати у дочки, яка стояла біля колодязя.

Мар’єна якраз намагалася витягти з глибини дзвінке відро, і не обертаючись, відповіла:

– Певно, знову зорю з вишневим садом зустрічала. Каже, швидко дерева вдягнуть весільне вбрання, і вона не хоче це проґавити.

Мати всміхнулась.

– Бачиш, як твоя сестра мріє про весілля. А ти, донечко, коли онуками мене порадуєш? – вона мимоволі задивилася на тонку талію і струнку поставу дочки.

Мар’єна зашарілась.

– Невже у тебе нікого на прикметі немає? – не відставала Нікала.

– Припини, мамо!

– Я у власної донечки вже нічого спитати не можу? – образилася мати і з зітханням сіла на поріг, скориставшись, що донька не може підійти до неї. – Не любиш ти мене, а може, й зовсім нікого не кохаєш.

– Кохаю, – прошепотіла Мар’єна. – Лише його очі на мені не зупиняються...

– Мамо, сестричко, що трапилося? – на подвір’я залетіла Лорана і швидко допомогла витягти з колодязя неслухняне відро. – Чого ви такі сумні?

Сміючись, вона закрутилася біля Мар’єни, що обіймала ображену матір.

– Сьогодні рум’яне, як коровай, сонечко віддало людям частинку свого серця, – продовжила Лорана, танцюючи у захваті, і барвиста сукня, здавалося, перетворила дівчину на одну з квіток, які вона так любила.

– Діти, народжені у цей день, будуть світлоокі, як світання, і душею чисті, мов роса, – підхопила простоволоса жінка, що стояла по інший бік паркану. Її волосся кольору зрілої пшениці ласкаво перебирав вітер, а очі, подібні до бурхливого моря, сміялися.

– Заходь, Степейно, – зраділа Лорана, поквапившись відчинити хвіртку. – Тож це правда, що чарівниці завжди вітають сонце?

– Чи як інакше пояснити твою ранню появу, – всміхнулася Мар’єна, перекручуючи спідницю, щоб не було видно проріхи.

"І як моїй сестричці вдається робити на своїх сукнях мальовничі візерунки, які і не стираються, і тканину бережуть? Вона мої теж спробувала пофарбувати, але нічого не вийшло. Каже, я сама повинна зібрати лісові трави, але я ніччю до лісу нізащо не піду", – гірко подумала вона.

– Не всі чародії вітають сонце, – сумно відгукнулася Степейна, перебираючи китиці розшитого паска, що їй минулої весни подарувала Мар’єна, вдячна за лікування від лихоманки. – Дехто давно забув, який вигляд має золоте око Неба

Та підкоряючись її волі, сум швидко полишив сірі очі Степейни.

– Але нащо кликати їх сюди такої чудової днини? Ні, Лорано, мене у передранковий час розбудили люди короля, галасуючи на вулицях Данаріна, що сьогодні кожна родина має піднести заморській принцесі дарунок від щирого серця.

– Та в нас же нічого нема, гідного принцеси! – злякалася Нікала.

– Вшануйте палац букетом своїх незрівнянних квітів, – не роздумуючи, порадила Степейна. – Яка жінка не зрадіє духмяному букету?

– Лорано, зріж квіти, – попросила мати.

– Не треба, мамусю, – жалібно заблагала чорнява донька. – Можна я не піду до палацу? Це буде не від щирого серця, – і втекла в улюблений садочок.

– Мамо, я віднесу квіти, – сумирно запропонувала Мар’єна. – Степейно, а що подаруєш ти?

Чародійка замислилась і повільно промовила:

– Хай мій амулет охороняє принцесу від усякого зла.

***

Юлая примірювала перед дзеркалом костюм мисливиці, який їй з безліччю пересторог вдалося випросити в батька. Коричневий колір дуже личив до її розпущеного волосся і світло-сірих очей з пишними віями. Дзеркало відображало дівчину на весь зріст – від високих шкіряних чобіт до капелюха з червоною пір’їною, яку загубили заморські птахи.

Милуючись собою, вона не помітила, як у кімнаті з’явилася Тарієн.

– Ваша високосте? – здивувалася дівчина, що ніяк не погоджувалася кликати її просто на ім’я.

– Як я тобі? – не розгубилась Юлая, вдягаючи їй на голову свій капелюшок. – Ти надзвичайно гарна!

Тарієн недовірливо порівняла колір капелюшка, який не набагато відрізнявся від її волосся, з бузковою сукнею. Здавалося, після дотику тонких пальців капелюшок повільно почав змінювати тон.

– Коли ви станете королевою, – з повчанням почала вона, але договорити не встигла.

– Я не бажаю ставати королевою! – розсердилась Юлая. – Мій батько молодий і колисатиме ще моїх онуків. Що мені важка корона, коли я мрію про свободу!