Частина 1. "Чужинці біля брами". Розділ 1

"Оповідь про короля Владміра Граньянського, чаклуна Олекса та заморську кадіру Іврайну" – тонко вивела чорна пір’їна і знову занурилась у чорнильницю, ніби вмилася у темній крові.

"Я, придворний літописець Величнішого з Данарінських владарів, короля Олеана V, за власним бажанням, а не за наказом мого шляхетного покровителя, віддаю паперу оповідь мого діда, яку він почув від свого прадіда. Величною рікою Даною розділене наше королівство, по обидва береги на багато днів шляху простягається Граньянська земля, та відстань від нас до нашого славного минулого ще більша... Як на те буде воля Неба, моя праця стане новим томом Данарінського літопису, оповідаючи правдиву історію наших пращурів...".

***

– Їдуть! Їдуть! Заморська принцеса у нашому місті! – весело кричали діти, сповіщаючи столицю Владміра про приїзд гості. – Принцеса Ходейна у Данаріні!

Сполохані кури сахнулись убік, налякані їхнім тупотом. Кортеж гості наближався до міської брами Данаріна.

Простий люд облишив щоденні справи, і натовп полинув зустрічати мешканців Замор’я. Бо навіть у свята не побачиш такого! Здавалося, що до міста повзе велетенська змія, виблискуючи сотнями мідних і срібних лускинок.

– Дивіться, у них коні в залізі! – зойкнула білява дівчина, поряд із якою стояла жінка похилого віку, дуже на неї схожа.

– Я чула, Мар’єно, за морем у людей не голови, а собачі пащі, – відгукнулась інша жінка, але її слова урвав п’яний чоловік.

– А я чув, що вони їдять маленьких діточок і гарненьких дівчат! – він із хіттю посміхнувся Мар’єні. – Бережи, стара, своїх дочок!

– Я-то своїх дочок збережу, – спокійно відповіла Нікала, мати дівчини. – А ось для тебе, Їме, ранок – що для порядних людей вечір глибокий. Нализався вже! Йшов би проспався, а то від тебе, як зі старої діжки, тхне, та й Жая, дружинонька твоя, зможе страхи втішити краще за горілку.

***Якщо ви читаєте цю книгу не на сайті booknet.ua, вона вкрадена в автора***

Але звична сварка була миттю забута, коли дзвінкі королівські сурми сповістили про прибуття принцеси. Крізь широко відчинену браму проходив перший ряд ескорту. Сонячне проміння, розбите об обладунки заморського народу, щедрим дощем падало на стулки брами, і Граньянські герби – блискавки, що розколюють дерева, – шугнули сліпучим полум’ям, вітаючи Ходейну.

Вершники все йшли і йшли, минаючи браму, мов привиди з давніх зруйнованих замків, огорнені дорожнім пилом, закуті у коштовні обладунки, рослі, схожі один на одного, так само як їхні золочені шоломи, які увінчували дивні птахи із розпростертими крилами. Жах лився з очиць цих хижих птахів, оплутуючи і притишуючи веселий натовп незримим попелом. Десь зайшлася в риданнях дитина, та мати поквапилась її заспокоїти.

З’явилася принцеса. Її чорна колісниця, запряжена шістьма парами білих коней, повільно проїжджала повз причарований люд. Коні своїм кольором нагадували сніг, який навіть узимку ненадовго затримувався у Граньянському королівстві. Пишаючись шовковими гривами, золоченими упряжжю і копитами, коні гордо ступали по бруківці.

Чорні колеса зрівнялися з трьома білявими парубками, зодягненими пристойно, але не пишно.

– Вона гарніша від королівських доньок! – у захваті мовив найвищий, довгим поглядом проводжаючи колісницю, прикрашену яскраво-червоним балдахіном, щоб захищати чужоземку від жагучого сонця на безхмарному небі.

Його товариш лише зітхнув, опускаючи очі.

Ніхто не помітив, звідки взялися стрункі танцівниці. Засмаглі тіла прикривали тільки нерівні уривки тонкої, ледь не повністю прозорої тканини, схожої на різнокольорове павутиння. Дивовижний барвистий порох маревом пахощів огортав заморських дів.

Несподівано на натовп посипався дощ із золотих монет. Почалася жадібна паніка.

– Перо сокола – серце ворона! – відмахнувшись від немолодої жінки, що стиха застережливо говорила до нього, крикнув білявий юнак із незвичним солом’яним кольором волосся.

Але вартовим вдалося лише помітити, як майнув латаний зелений плащ порушника спокою. Коли солдати опинилися на місці, біля жінки, чию голову пов’язувала груба сіра хустина, білявого юнака поряд уже не було.

Ходейна зійшла на землю короля Владміра по червоному килиму, розстеленому юними танцівницями. Вклонилася люду, що встиг позбирати заморське золото. Натовп збуджено вітав Ірнанську гостю, миттєво забувши про розквашені носи і пом’яті ребра у штовханині за монети. Та якби принцеса була уважніша, вона помітила б крижаний погляд невисокої молодої жінки з розпущеним волоссям, чорним, як лісові болота вночі. Незнайомка надто пильно і зовсім без захвату дивилася на заморську гостю.

Ходейна наблизилася до королівського трону, винесеного з палацу ледь не вперше за всю історію досить молодого королівства. Сонце милостиво торкалося дерева, яке з часом потемніло, повертало трону лакований блиск таємничості влади.

Пишна червона мантія Владміра Граньянського торкалася бруківки. Золота корона із невеликим смарагдом трохи з’їхала на вухо, зіпсувавши укладку короткого темно-русявого волосся. Праворуч від нього стояла молодша принцеса, світлоока Юлая, ліворуч – Джуліанна, висока і статна, з холодними карими очима. Обидві дочки короля вбрались у білі сукні, розшиті річковими перлами, як того вимагав звичай зустрічати гостей. Обидві розпустили волосся, що ледь торкалося грудей. Принцеси вдалися в матір, але якщо в Юлаї золотий блиск волосся здавався дарунком полуденного сонця, то у Джуліанни нагадував про відблиски нічних пожеж.Та й за вдачею вони були дуже різні.