II День 3

***

Коли Марина проснулася, то зрозуміла, що заснула просто на дивані.

«Мабуть, Іван вкрив мене» - подумала вона, встаючи.

Дівчина вимкнула телевізор, який працював усю ніч і направилася на кухню. Коли вона проходила повз крісло, де спав Ангел, то мимоволі зупинилася і подивилася на нього. Марина в житті не бачила нічого милішого. Вона розуміла, що зараз її серце має шалено битися, очі – милуватися, а душа… душа… Та все мовчало. І брюнетка пішла робити каву.

Дівчина глибоко вдихнула запах улюбленого напитку. Він, як завжди, будоражив нюхові рецептори, проте, не зачіпив ні одної струни її душі.

- Не відчуваєш?

Питання прогриміло наче грім серед ясного неба. І не тому, що було неочікуваним, чи прозвучало надто голосно. А тому, що укололо. Марина і сама не розуміла як і чому. Та коли вона повернулася і побачила свого Ангела, який дивився на неї без тіні осуду, як їй здалося, а лише з величезною любов´ю, такого милого, ніжного і …її?

Губи брюнетки самі відповіли:

- Ні.

***

Я прокинувся від чудесного аромату, який розходився по всій квартирі. Я вже знав, що це запах кави, і знав, що також не відмовлюся від чашечки цього напитку.

Відкривши очі, найперше я глянув на диван, де спала Марина, проте, він уже пустував. Я почув, що хтось вовтузиться на кухні, отож, направився туди.

Моя підопічна стояла до мене спиною, не бачачи мене, а я міг спокійно спостерігати за нею. Точно як колись.

Вона заварила каву і, як завжди, вдихала її чудесний (тепер я знаю наскільки чудесний) аромат. Вона кілька разів проробила одне і теж, поки я не зрозумів, що вона робить.

- Не відчуваєш?- запитав я її, щоб впевнитись, що я все правильно зрозумів.

Марина повільно повернулася до мене, не випускаючи чашку з рук. У неї був настільки милий вигляд. І її очі. Вони вже не були такими холодними.

«Невже у мене получається? Невже вона відтаює?» - пронеслось у мене в голові.

- Ні.

Я думав, що час не може зупинятися, проте, після її відповіді час зупинився. Принаймні для мене. Ми просто стояли і дивилися один-одному в очі. А моє серце... моє серце... Я не знаю ЩО саме я відчував, та так легко і так тяжко водночас я ще не почувався.

Та я помилися. Очі Марини були все такими ж холодними. Вона зробила ковток і, поклавши чашку на стіл, сказала:

- Треба подзвонити на роботу і сказати, що я сьогодні не вийду.

«Знову раціональна і холодна. Радує лише те, що вона хоча би залишається зі мною, а не йде на роботу. Хоча не знаю, чи буде з цього якась користь».

***

Зробивши дзвінок, молоді люди пішли в парк. Та не той, що був біля будинку дівчини. А чудовий, прибраний, милий парк, де Марина так любила гуляти і думати про своє життя.

На озері, чи радше ставку, біля якого стояли Іван з Мариною мирно плавали два чорні лебеді.

- І скільки ж потрібно пробути Ангелом-охоронцем, щоб піднятися вище по-рангу?- запитала брюнетка, спершись на поруччя містка, на якому вони стояли.

Погода цього дня була знову ж прохолодною. Небо затягнуло сірими хмарами, з яких здавалося от-от полиється дощ.

Сьогодні Марина не наносила макіяжу і не особливо думала над тим, як вона одягнена. Та саме зараз, у простих джинсах і теплій вітрівці від спортивного костюму, вона виглядала більш привабливою, аніж кілька останніх днів, коли старалася виглядати на всі 100%.

- Все індивідуально. Я не можу тобі сказати, бо і сам точно не знаю.

- Але якщо тобі ще немає 33, то як ти став моїм Ангелом? Ти ж не закінчив навчання,- при слові «навчання» дівчина показала характерний знак, що мав означати лапки,- Чи я знову щось неправильно зрозуміла?

- Ні. Все правильно. Просто…

Ангел обернувся до дівчини. Мить подумав як краще пояснити і продовжив:

- Коли народжується невинна душа, Ангел, який має зв´язок з цією душею, відчуває потяг. Це наче тебе беззвучно кличуть. І почути цей поклик можеш лише ти.

Марина дивилася на Івана. Вона знала його ось уже 3 день. Чи вірила вона що він справді її Ангел? Беззаперечно. Чи він їй подобався? Беззаперечно. Особливо зараз, коли на його обличчі появилася легка небритість і його обличчя вже не здавалося настільки милим. Проте, здавалося, стало ще красивішим… Чи відчувала вона щось до нього? Беззаперечно… НІ. Чи це її лякало? Беззаперечно… НІ.

- І коли народилася я…

- Ти… Твого народження чекали всі: Ангели, Архангели, Апостоли… всі. Кожен незайнятий Ангел-охоронець мріяв почути твій поклик…

- Може ти все ж скажеш мені в чому моя особливість, а то мені уже набридло чути про свою «особливість»,- Марина знову показала характерний жест, який означав лапки,- і не знати в чому ж вона.