II День2

***

Коли Марина прокинулася була 12 година.

«Нічого собі я поспала!»- подумала дівчина підводячись з ліжка.

Кава, як завжди, збуджувала нюхові рецептори, пробуджуючи від сну. Туман і дощ надавали сьогоднішньому дню якогось осіннього настрою. Марина дивилася на каплі, які стікали по склу і думала над тим, що ж робити далі. Душа дівчини наче розділилася надвоє. Одна половинка хотіла залізти і далі в ліжко, і провалятися там аж до завтрашнього дня. А друга підказувала, що потрібно йти на вулицю – прогулятися і подумати. Та важкий вибір Марина зробила навдивовижу швидко.

Брюнетка не полюбляла каблуки, проте, до її нового червоного плаща вони були просто необхідні. (Саме по причині взуття дівчина вчора не одягла свою обновку).

Дощ вже не падав, проте, було доволі холодно. Холодніше, аніж дівчина розраховувала. Саме тому вона одягла капюшон і направилася через парк.

Марина згадала Івана. Зокрема їхню вчорашню розмову.

Сьогоднішній день особливо нагадував осінь, отож брюнетка глибоко вдихнула повітря. Та як і вчора, вона почула лише холод і вологість повітря. Жодного запаху. Запаху Осені. Це мало би занепокоїти її, проте Марина залишалася спокійною. Її не хвилювали зміни, які сталися з нею за кілька останніх днів, хоча брюнетка і була задоволена через те, що позбавилася болю.

Вийшовши з парку, Марина пішла у протилежну сторону від тієї дороги, якою ходила на роботу. Брюнетка не знала куди направляється, вона просто ішла туди, куди її несли ноги.

Та ось вона пройшла повз супермаркет техніки «Фокстрот».

«Треба зайти. Подивлюся на ноутбуки. Може я все-таки спроможуся назбирати грошей на нього».

Вже відкриваючи двері магазину Марина боковим зором побачила Івана. Та коли обернулася, то його вже не було.

«Дивно.»

Брюнетка роздивлялася ноутбуки порівнюючи ціну і якість, як почула позаду себе:

- Вам допомогти з вибором?

Голос видався дівчині надзвичайно знайомим. І вона не помилилася. Коли вона обернулася, то побачила Руслана, з яким навчалася на першому курсі університету.

- Привіт!

- Привіт, красуне. А я стою і думаю ти чи не ти.

- А це я.- відповіла Марина роздивляючись свого одногрупника. Він майже не змінився за ті 7 років, поки вони не бачилися. Лише трохи поправився. І тепер не здавався каланчою з його ростом в 1,85 м. Своє волосся Руслан тепер стриг коротко. (А скільки нервів він «з´їв» деяким викладачам, які не терпіли його довгого волосся). Миле кругле обличчя залишилося таким же милим, ну хіба що трохи дорослішим. Та найбільше Марину вразили очі давнього знайомого. Вони, здавалося, стали ще більш насиченого синього кольору. І вони «світилися» точно так, як і в універі.

- Не очікувала тебе тут побачити.

- Так, я переїхав недавно. А ти давно у «великому місті»?- запитав Руслан, посміхаючись.

- Я після навчання так і залишилася жити тут. Не хотілося повертатися.

- Я тебе розумію,- відповів одногрупник, поїдаючи дівчину очима. Марина подобалася йому ще в універі. Проте вона була з тих, кому потрібні були справжні почуття, а Руслан тоді не був готовий до серйозних стосунків. Проте тепер…

Найбільше його цікавив статус колишньої одногрупниці, проте, дівчина була у шкіряних рукавичках, що унеможливлювало дізнатися про це, не задавши питання напряму.

- Ну а ти як?

- Та от, працюю продавцем-консультантом. І думаю над тим, навіщо я стільки грошей вбабахав у навчання.

Марина голосно засміялася, а Руслан насолоджувався тим, що бачив перед собою. Марина залишилася такою ж маленькою і тендітною, якою була тоді. Проте зараз це виділяло її лише в кращу сторону. Обличчя дівчини видовжилося і стало виглядати старшим, але не втратило своєї привабливості, а якраз навпаки, адже кожна риса її обличчя стала виразніша. А від очей, підведених чорним олівцем неможливо було відвести погляду.

- Я також над цим задумувалася.

- А ти де працюєш? Чи ти не працюєш?

- Не працюю? А як же я тоді живу?

- Ну в декреті, чи чоловік забезпечує…

«Надіюся не надто явно» - подумав Руслан, очікуючи на відповідь, яка так його цікавила.

- О, ні. Я не заміжня. Працюю менеджером з продажу.

- О…

- Тільки не думай, що свою роботу я люблю більше, ніж ти свою,- пожартувала Марина.

Щоб не бути надто нав´язливим, Руслан спробував змінити тему розмови:

- А ти вибираєш собі ноут-бук, чи просто гуляєш по магазину?

- Скажімо так – прицінююсь.

- У нас зараз є класний ноут-бук по акції. Якщо я оформлю як покупку собі, тобі вийде ще дешевше.

Марина почула суму і зрозуміла, що вона може дозволити собі цю покупку, але, тоді вона залишиться лише з мінімальною сумою, щоб дожити до наступної зарплати. Дівчина ніколи не ризикувала залишитися без певної суми «про всяк випадок». Проте, сьогодні знадобилося буквально кілька секунд для того, щоб Марина зважила всі за і проти. Де і подівся постійний страх брюнетки, який просто переслідував її повсюди.