***
Коли брюнетка прокинулася було близько 10 години ранку.
«Обожнюю вихідні»- подумала вона, солодко потягуючись у ліжку…
Марина, як завжди, ввімкнула телевізор на музичний канал, так як звикла все робити під музику, і пішла на кухню заварювати каву.
Весні завжди подобався запах кави…
…особливо зранку.
Ось і сьогодні, вона із захватом вдихала аромат, насолоджуючись терпкістю напитку.
Погода, знову, не радувала – було холодно і сиро.
«Добре, що хоч опадів немає» - подумала брюнетка, збираючись.
Вже за годину Марина ходила по речовому ринку, вибираючи собі весняний плащ, покупку якого відкладала до зарплати.
Брюнетка шукала чорний або сірий кашеміровий плащ, та її погляд зупинився на яскраво-червоному пальті з капюшоном.
- Є ваш розмір. Ви темноволоса, отож цей колір ідеально підійде вам – зазивала продавщиця.
І хоча Марина не хотіла такого яскравого кольору, все ж не втрималася від спокуси приміряти його.
Пальто "сиділо" на брюнетці просто ідеально: пошив підкреслював фігуру дівчини, а великий капюшон-воротнік надавав йому вишуканості. Марина одягла капюшон і подивилася на своє відображення у величезному дзеркалі, на яке вказала продавщиця.
«Ну просто червона шапочка (див. замітки)»- подумала дівчина, а вголос запитала:
- І яка ціна?
- 3500 гривень.
«І ціна нормальна. Може і справді взяти щось яскравіше, а то весь час у чорному. Наче у мене траур. Хоча… У мене справді траур. Вічний. Під красномовною назвою – «Невдале життя».
«Щоб життя змінилося – потрібно у ньому щось змінити» (згадалися слова, які брюнетка недавно прочитала). Що ж, нехай це буде першим малесеньким кроком до кращого життя».
Продавщиця бачила, що дівчина явно бореться сама з собою, проте, вирішила не заважати її внутрішньому діалогу. І ось вона почула те, чого чекала.
- Що ж, я його беру. Запакуйте, будь ласка.
***
- …інструкції,- закінчив я речення, проте, зрозумів, що це вже не має жодного значення, адже я ВІДЧУВАВ повітря. А точніше, холод у цьому повітрі. Роззирнувшись, я побачив, що знаходжуся на речовому ринку.
«Чому я тут?» - промайнуло в голові, та вже за мить я отримав відповідь на своє питання. Недалеко від мене Марина приміряла червоне пальто. Я бачив, як вона роздумували чи варто його брати чи ні. Даремно вона вагалася, адже виглядала в ньому просто чудово. Марині пасував червоний колір, проте, вона віддавала перевагу темним спокійним кольорам, щоб залишатися завжди в тіні, бути непоміченою. Їй більше подобалося просто спостерігати за людьми, аніж бути у центрі уваги. Проте, з її долею, мабуть, це було найкращим варіантом.
Марина все-таки вирішила купити плащ і попрямувала до виходу з ринку. Я пішов за нею, та мене зупинило… дзеркало. Коли я проходив повз будку, де Марина здійснила покупку, я вперше побачив своє відображення. Від несподіванки я зупинився біля дзеркала і став уважно вивчати себе. І так: я був високим, десь близько 1.80 м; накачаний (Я, чомусь, відчув гордість); одягнений у темно-сині джинси, футболку на довгий рукав і джинсову курточку з теплою підкладкою, верхні ґудзики якої були розстібнуті. Кругом шиї намотаний темно-сірий шарф. На ногах красувалися кросівки червоного кольору.
Що ж до зовнішності, то у мене було коротке волосся, кольору шоколаду. Гладко вибритий. Темні очі і миловидне, ні, я б навіть сказав, красиве обличчя.
- Вам допомогти?- запитала мене продавщиця.
- Ні, дякую, - відповів я, посміхаючись.
«А у мене красива посмішка» - подумав я і направився за Мариною.
Та поки я любувався собою, моя підопічна вискользнула з-під мого нагляду. Я захотів переміститися до неї, та не зміг цього зробити.
«Я ж тепер людина! Зовсім забув.» - і я пішов по звичній для Марини дорозі, яка вела до її квартири. Я так спішився, що навіть не помітив, як почав бігти.
Як же класно бігати!!! Мене переповняла радість. Я відчував як напружується кожен м´яз мого тіла. Легені наповнювалися свіжим прохолодним повітрям. Мене переповняло бажання ЖИТИ. Що було доволі дивно, зважаючи на те, ким я є.
Я догнав Марину у парку. Я не знав як до неї підійти, що сказати. Не знав, чи маю право сказати хто я на справді, адже інструкцій я так і не отримав. Отож, я вирішив просто підійти і познайомитися.
***
Розплатившись з продавщицею, Марина направилася додому, так як гуляти у неї не було настрою.
Парк, як завжди, зустрів дівчину, щедро ділячись з нею порожнечею. Та сьогодні Марина не помічала її. Відсутність людей не нагадувала про самотність, не давила на жалість до самої себе. Порожнеча нічого не значила. Сьогодні парк не був другом, де можна побути самою і пожалітися на нещасливу долю. Це була просто дорога додому, де брюнетку чекало ще стільки справ.
Відредаговано: 16.06.2018