4

Мої кроки гучно відбиваються по коридору, по якому веде мене Стенсі. Ще кілька поворотів і ми опиняємося біля кабінету Зени.

- Слухай, а я ви тут орієнтуєтесь? - Задала я з цікавості запитання.

- Не знаю. - Пожала плечима руда. - Напевно, коли ти ходиш по одному шляху кілька разів на день, то хоч-не-хоч, але запам'ятаєш.

- Хм. -Задумалася я.

Лікарка, почувши нас, з посмішкою відкрила двері.

- Заходите, заходьте! 

Я рушила до ліжка, і зручно на ньому розмістилася. Так як поки не збиралася повертатися додому, а на те були причини, то вирішила, що поки обживусь тут. Цю зміну побачила і Зена.

- Що, вже передумала? - Розклавши на столі необхідні для моєї рани предмети, промовила жіночка.

- Та поки ні. Ви ж не проти? - Я глянула на тих двох. Всі тільки закивали головами, що, мовляв, ні. Значить, супер.

Щоб обробити рану, довелося зняти світер. Жінка зосереджено прикладала вату, щоб знищити мікробів. Згодом помазала якоюсь чорною маззю, а вже згодом наклала на мене бинт.

- Светр назад на поверну. - Зена взяла в руки одяг. - Проте в мене є дещо краще. - Жіночка протягнула мені майку з толстовкою. На цих двох предметах була біла полоска.

- А що ці полоски значать? - Одягаючись, запитала я.

- Показують яка в тебе магія. - Глянула на мене жінка.

- І що тобі означає білий колір?

- Якщо не помиляюся, то дар передбачення.

- Проте, коли ви мені дали одяг, такого не було! - Хмикнула на це я.

- Бо одяг чарівний, як і все тут. А з'являються полички лише в тих, хто дійсно володіє магією. А ти схоже, милочка, її маєш. - Зена ніжно поправила мені пасмо волосся.  

- Цікаво у вас тут! - Піднялася я з ліжка.

- Це точно! - Одізвалася Стейсі. - Ми тоді пішли, дякую, Зена.

- Заглядайте в гості! - Підморгнула та.

Далі за планом, якого особисто в нас не було, це було поселення. Конс'єржка баба Тоня, як вона просила її називати, дуже здивувалася, коли почула, що Стейсі знайшла собі сусідку. Чаклунка протягнула мені браслет. І на запитання як він діє, відповіла, що його треба прикладати до дверного замка. Бо це ключ. Вже йшовши до кімнати, я розглядала браслет. І дійсно. Маленький ключик виднівся на кругляшці. І схоже він видовжувався, щоб відкрити прохід всередину.

Кімната, в яку мене випустила Стейсі, була великою і просторою. Два величезних ліжка стояли недалеко від одного. До кожного з них були приєднані по великій шафі, тумбочці. Величезний стіл з лампою наче з'єднував ці дві частини кімнати разом. Стейсі явно тут обжилася. Книжки на полицях, недбало запхані зошити з листками. І все в таких жовто-сірих тонах. Мій погляд постійно натикався не пуфіки. Схоже Стейсі їх любила до безтями. Бо ці предмети були і на моїй половині. Моя ж частина кімнати доки була пуста. 

- Подивися в шафу! - Запропонувала мені руда. 

Я це і зробила. В шафі вже був одяг. Схоже, на уніформу червоно-зелено-чорного кольору. Спідниці. Сорочки. Футболки і майки. Світшоти і светри. Куртки. Штани. Кросівки і туфлі. Навіть виднілася і нижня білизна.

- Ого! - Здивовано просвистіла я. 😳😯

- Ага. В мене теж було таке обличчя. - Засміялася Стейсі, згрібши ноги під себе. - І що дивно, весь одяг сидить не тобі як влитий. Нічого вшивати не треба.

- Це ж не обов'язково носити оце все, можна і щось інше.

- Зараз все влаштую!

За допомогою Стейсі я наступила собі косметику, засоби особистої гігієни, а також одяг, взуття і всього такого дівчачого. 

Зараз ми сиділи на пуфіках і пили капрі-зон. Схоже, що цей напій якось переправляють сюди. 

- Слухай, у Ара магія льоду. А яка в тебе та інших магія? - Подивилася я на дівчину.

- Я маг повітря. 

- Тобто ти можеш літати?

- Нє. - Засміялася дівчина. - Максимум можу що зробити це оце. - Рада вдихнула повітря і з руками під собою зробила повітряну кулю. І швидко закружляла з нею по кімнаті.

- Ти як Аватар.

- Ну до Аватара мені ще далеко, бо для цього треба бути лисим і щ стрілками по всьому тілу. Я думаю, що то взагалі тату. - Плюхнулася назад Стейсі.

- А в Роба і Макса що за магія?

- Роб омагічнює предмети.

- Ома-що? - Незрозуміла я.

- Ну, дає магічна властивості тим чи іншим предметам.

-Тобто може і зробити з шкарпетки телепорт?

- Ну до цього ще Роб не доріс. Але практикується.

- А Макс?

- Макс це душа нашої компанії. Всі веселі ідеї, жарти, пранки це все його.

- Його магія? - Підняла брову вверх я.

- Мені здається, що Бог просто не знав, що дати Максу, і дав його нам. - Заокруглила вверх очі дівчина. - Це якесь прокляття. Максим вміє подвоюватися. Тобто був один Макс. І ось вже їх двоє, четверо, десятеро, сто.

- Так це круто! - Посміхнулася я. - Знаєш як зручно відбиватися від ворога!

- Тільки на тренуваннях це нечесно. Макс може спокійно відпочивати, поки його двійник буде битися. Та й теж незрозуміло, де це хлопець, коли він так треба. І той, що якраз з нами, це справжній Макс чи ні.

- Бачу, тебе вже понесло! - Одізвалася я.

- Просто не відійшла від минулого його жарта. - Огризнулася Стейсі. І вже згодом пояснила. - Вирішив він короче угостити нас жувачками. Часом цей хлопець буває нормальним, але це тільки часом. Роб і Ар відмовилися. Ну а я вирішила попробувати. Хто ж знав, що це жувачка льодова. Зуби до сих пір ще не відійшли від холоду. А язик... - Стейсі висунула ледве синього язика. - Бачиш?

Аж раптом почувся дзвінок. Не такий як на урок, якийсь інший.

- Що сталося? - Підняла я з пуфіка.

- Не знаю! - Пожала плечима Стейсі. Ми виглянули в коридор. Напроти нас відкрилися двері і звідти стричали голови Ара, Макса і Роба. 

- Макс, це знову твої витівки! - Стараючись перекричати дзвінок, крикнула Стейсі.

- Нє, я був з хлопцями! - Відповів той.

- Це правда! - Кивнули Роб і Ар.

В коридорі вже почали перешіптуватися, аж доки ми не почули голоса декана.

- Шановні студенти, прошу всіх терміново зібратися в залі!