Розділ 10. Втеча

Аня прокинулася від знайомого крику. Вона була впевнена, що це голос Лізи, її подруги. Серце стислося від страху і хвилювання, але дівчина розуміла: чекати більше не можна. Вона мусила вибиратися звідси.

Кімната, в якій її тримали, була темною й холодною, пахла затхлістю й сирістю. На підлозі стояла тарілка з їжею – шматок хліба й щось схоже на кашу. Шлунок судомило від голоду, але вона змусила себе відійти. Їжа могла бути пасткою, засобом для зниження її пильності.

Дівчина підвелася, стримуючи тремтіння в ногах. Вона оглянула кімнату: голі стіни, важкі двері з металевим замком і вікно з товстими шибками. В іншій кімнаті були грати, тому це міг бути її шанс на втечу. Вибити його було складно, але можливо. Потрібно лише знайти чим.

Розпач і гнів накочували хвилями. Вона зціпила зуби, щоб не заплакати. Єдине, що тримало її – це надія. Надія, що вона знайде подруг і, можливо, зможе витягти їх обох з цього жаху.

Аня швидко обшукала кімнату. На підлозі під ліжком вона знайшла уламок дерев'яної дошки. Гострі краї нагадували ніж. Це був її шанс. Вона взяла дошку в руки, намагаючись тримати її якомога міцніше.

Підійшовши до вікна, завмерла, прислухаючись. Вона чула тільки власне дихання. Вона знала, що Логан десь поблизу. Його присутність відчувалася, мов невидима тінь.

– Я не можу чекати, – прошепотіла вона сама собі, підносячи дошку до шибки. Вона вдарила раз, потім ще раз. Скло не одразу піддалося, але маленькі тріщини почали розходитися поверхнею.

Раптом за дверима почулися кроки. Аня завмерла, прислухаючись до кроків. Хтось наближався.

– Що це за шум? – почувся голос. Це був не голос Логана, але вона здогадалася, що йому довіряти теж не можна

Аня стримувала дихання, стискаючи дошку в руках і швидко оглядаючи кімнату, намагаючись знайти щось більш надійне, ніж уламок дерев'яної дошки. Її погляд ковзнув по старій поличці в кутку. Полиця виглядала занедбаною, покритою пилом і павутинням, але щось на ній привернуло її увагу.

Вона підбігла ближче й почала гарячково розгрібати сміття та непотріб, який там лежав. Кроки затихли і ніби затрималися. Вона зрозуміла, що це її шанс. Серед старих книг, іржавого дроту й порожніх банок її пальці натрапили на щось тверде й важке. Аня витягнула предмет і побачила невеликий металевий ломик.

– Ну, тепер шанси рівні, – прошепотіла вона з ледь помітною посмішкою.

Метал був старим, але достатньо міцним, щоб допомогти їй вибратися. Вона знову підійшла до вікна й замахнулася ломиком. Удар вийшов сильним, і шибки здригнулися, вкриваючись павутиною тріщин.

Другий удар став ще потужнішим. Вікно розлетілося на шматки, і холодне нічне повітря прорвалося в кімнату. Аня завмерла, прислухаючись. За дверима почувся лай і важкі кроки наближались до її дверей. Вона знала– це був точно Логан.

Вона швидко обхопила краю вікна, намагаючись не порізатися об уламки, і вилізла назовні. Її ноги торкнулися землі, і холодний ґрунт освіжив. Хоч вона й намагалася не порізатись, в її ногу впився шматок скла. Вона заскулила від болю і озирнулась подивившись в кімнату. В дверях стояв Логан і дивився на неї. В його очах було видно здивування яке відразу перейшло в злість. Аня чкурнула з місця. Її стопа кровоточила залишаючи кровавий слід, але вона не зупинялася. Вона відчувала, що її переслідують. Дівчина бігла, не озираючись. Її серце шалено калатало, а холодне повітря різало легені. Біль в нозі від уламка, що впився в шкіру, змішувалися зі страхом, але вона змушувала себе бігти далі. Їй не можна було зупинятися.

Позаду, через шум власних кроків і хрипке дихання, вона чула важкі, впевнені кроки Логана. Він переслідував її, і це було питанням часу, коли він її наздожене.

Дівчина спіткнулася об корінь дерева, впала на коліна, але одразу ж піднялася. Вона не мала права втрачати ані секунди. Ліс ставав дедалі густішим, гілки дряпали її шкіру, а холодний ґрунт усе сильніше ранив ноги.

– Ну куди ж ти, маленька – пролунав позаду фейково-ніжний голос Логана. Він був близько.

Це змусило її бігти ще швидше. У темряві вона ледь могла розрізнити дорогу, але інстинкт підказував їй напрямок. Ліс пахнув мокрою землею й листям, а її власний страх наповнював повітря солоним смаком.

Раптом Аня побачила попереду щось блискуче – це була вузька річка. Вона знала, що вода може допомогти приховати її слід. Без вагань вона кинулася у воду, холодний потік обійняв її тіло, змусивши зуби цокотіти.

Логан зупинився на березі.

– Ти далеко не втечеш! – гукнув він, але не кинувся слідом.

Дівчина розуміла, що він міг обійти річку і знайти спосіб перерізати їй дорогу. Вона не зупинялася, пливучи за течією, поки відчувала силу в руках. Холод зводив її м’язи, але вона змушувала себе рухатися далі.