Розділ 8. Будиночок

У темній кімнаті, в старому, дерев’яному будиночку в самій глуші лісу, було прохолодно й пахло пилом та гниллю. Логан, важко дихаючи, опустив Аню на стару, скрипучу підлогу, де була постелена невеличка запилена ковдра. Його рухи були чіткими, але нервовими – він раз у раз озирався на двері, наче боявся, що хтось може їх застати.

Він швидко перевірив, чи міцно тримається скотч на зап’ястках і щиколотках, а потім знову почав копирсатися в рюкзаку. Там були пластикові кабелі, старий телефон без сім-карти і маленька аптечка, з якої хлопець витяг ще кілька ампул і шприц.

«Не так я це планував» подумав він, витираючи піт із чола. Його руки тремтіли, але в очах блищала дивна рішучість.

Дівчина почала приходити до тями. Спершу ледь помітно ворухнула пальцями, а потім видала приглушений звук, намагаючись розплющити очі. Логан різко нахилився до неї, поставивши палець на свої губи:

— Тсс… Не кричи. Усе залежить від тебе. Якщо ти мене слухатимеш, усе буде гаразд.

Вона розгублено дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що відбувається. В очах змішалися страх і недовіра. Її рот був заклеєний, тому навіть якби вона хотіла щось сказати, в неї виходило тільки в’яле мичання.

– Ах так – сказав хлопець– якщо пообіцяєш не кричати, я тобі розклею твій прекрасний ротик.

Аня зрозуміла, що виходу немає і невпевнено кивнула. Логан простягнув руку і зірвав клейку стрічку. Дівчина різко вдихнула повітря, зморщившись від болю, коли її здерли з її губ. Серце дівчини калатало, але вона знала, що паніка лише ускладнить становище. Вона подивилася на Логана знизу вверх, намагаючись зрозуміти його наміри.

— Що ти хочеш? — прохрипіла вона, ледве проковтнувши клубок у горлі.

– Всього лише… — він витримав паузу, — …помсти.

Аня застигла, намагаючись впоратися з хвилею паніки, що підступала до горла. Вона облизала пересохлі губи, зібрала голос:

– А чому… — вона ковтнула. — Чому я?

Логан нахилив голову, ніби задумавшись.

– Не переймайся, ти не єдина.

Холодок пробіг по спині.

– Хто ще?

Логан усміхнувся ще ширше.

– Це тобі знати не обов’язково. Сонечко.

— Не називай мене так! Ти ненормальний! Це викрадення!

Голос Нелі розрізав простір, її слова билися об стіни, розчиняючись у порожнечі. Вона втиснулася в холодну стіну за спиною, ніби сподіваючись, що вона розчиниться й випустить її геть. Логан завмер. А потім в одну мить він подолав відстань між ними, його рука ковзнула їй під горло, різко притискаючи до стіни.

Аня спробувала вирватися, але пальці, мов сталева клітка, здавили трахею. Повітря різко забракло.

— Краще закрий свій ротик… — Його голос низько пробурчав просто біля її вуха. — Або я закрию його чимось іншим.

Логан повільно облизнув губи. Бридко. Відразливо.

Вона всіма силами намагалася відштовхнути його, але тіло слабшало. Дихання уривчасте, легені пекли, у вухах шуміло. Її руки судомно стисли його зап’ястя, нігті впилися в шкіру, та Логан навіть не здригнувся.

А потім–відпустив. Аня повалилася вниз, кашляючи, хапаючи ротом повітря, як риба, викинута на берег. Світ поплив перед очима, ноги підкошувалися.

Він стояв над нею, байдужий, самовдоволений, ніби просто спробував, якого вона на смак.

– В мене там деякі проблемки з однією… — він зупинився, ніби підбираючи слово, а потім усміхнувся. — Жертвою.

Жертвою. Слово било в скроні, мов постріл.

Він направився до дверей, а перед тим озирнувся через плече:

— Будь хорошою дівчинкою і поїж. Мені потрібно, щоб ти мала трохи більше енергії, коли я прийду наступного разу.

Його очі блиснули, коли він додав:

— Адже вас чекають незабутні три дні.

Він засміявся глухо і хрипло. Сміх, що проникав під шкіру й стискав нутрощі в тугий вузол.

Двері зачинилися. А кімната стала ще тіснішою.

Аня зосередилася, намагаючись приборкати паніку, що наростала з кожною секундою. Її погляд метнувся по кімнаті, шукаючи будь-що, що могло б стати в пригоді.

Її руки й ноги були туго обмотані скотчем, але вона помітила, що Логан не надто старався, коли прив'язував її. Можливо, поспішав, можливо, був занадто самовпевненим. Аня спробувала ворушити зап'ястями, відчуваючи, як липкий матеріал трохи піддається.

– Давай –прошепотіла вона собі, змушуючи тримати себе в руках.

Її пальці намацали гострий цвях, що стирчав з дошки біля стіни. Злегка повернувшись, вона почала шкребти об неї скотч. Руки втомлювалися, але дівчина не зупинялася. Нарешті, після кількох хвилин напруженої роботи, скотч на зап'ястях трохи розпустився.

Відчувши свободу, вона швидко зірвала його з рук і взялася за ноги. Її серце калатало, але вона трималася тихо.