Глава 3

До вечора замок гудів, наче вулик. Слуги поспішали коридорами, готували екіпаж, складали речі, які могли знадобитися в дорозі, перевіряли все по кілька разів. Таміла ж майже весь час провела в кімнаті Броніслави.

— Панно, поверніться, будь ласка, — попросила вона, поправляючи складку на сукні.

Броніслава слухняно повернулася, а тоді поглянула на себе в дзеркало.

— Мамі сподобається.

— А вам?

— Сукня гарна. Бал мені не подобається.

Таміла ледь усміхнулася. Від Броніслави вона й не очікувала іншої відповіді.

— Чому?

— Бо я вже знаю, що буде. Танці, розмови, усмішки. А потім хтось неодмінно запитає, чому я досі не заміжня.

— Вам лише дев'ятнадцять.

— Скажи це тим, хто вважає, що дівчина мого становища повинна думати тільки про вигідний шлюб.

Броніслава підійшла до столика й узяла сережку.

— Я краще думаю про заводи. Батько дозволив мені переглянути звіти за останній місяць. Там є кілька речей, які я хочу з ним обговорити.

Таміла допомогла їй застебнути прикрасу.

Вона давно знала, що панна Броніслава не схожа на багатьох інших дворянських дівчат. Її справді цікавили родинні справи. Вона могла годинами розмовляти з батьком про виробництво, витрати чи постачання, а розмови про майбутнє весілля швидко псували їй настрій.

У двері постукали.

— Заходьте, — озвалася Броніслава.

До кімнати увійшла Людмила. Вона уважно оглянула доньку й задоволено всміхнулася.

— Чудово виглядаєш.

— Дякую, мамо.

— І не роби такого обличчя. Тебе ніхто сьогодні заміж не видає.

— Поки що.

Людмила похитала головою.

— Броніславо.

— Я жартую.

— Сподіваюся.

Броніслава підійшла до матері.

— Ви з татом знову говоритимете про Мирослава Ясинського?

— А що з ним не так?

— Нічого. Саме тому я не розумію, навіщо ви постійно про нього згадуєте.

— Ми лише казали, що він міг би бути хорошим чоловіком.

— Для когось — безперечно.

Людмила засміялася.

— Добре. Сьогодні більше не скажу про нього жодного слова.

Таміла мовчки продовжила складати речі. Розмови панів про шлюби її не стосувалися.

Незабаром вони вирушили.

Таміла їхала разом із Броніславою як її служниця. Вона вже бувала на подібних заходах, але щоразу почувалася там чужою. Пишні сукні, коштовності, музика, величезні зали — усе це належало до світу, на який вона могла лише дивитися збоку.

Іноді їй хотілося іншого життя.

Не обов'язково багатства.

Їй просто хотілося одного дня прокинутися й знати, що вона сама вирішує, куди піде і чим займатиметься. Що їй не потрібно чекати, поки хтось покличе її, щоб принести сукню, воду чи виконати чергове доручення.

Мама казала, що їм пощастило.

Після смерті батька вона залишилася сама, ще й вагітна. Пани виявили доброту й дозволили їй працювати в замку. Завдяки цьому вони мали дах над головою, їжу та роботу.

Таміла була за це вдячна.

Та вдячність не заважала їй мріяти.

Будинок, у якому влаштовували бал, сяяв сотнями вогнів. З великої зали долинала музика, а гості продовжували прибувати один за одним.

Броніслава одразу опинилася серед знайомих. Таміла трималася неподалік, готова виконати будь-яке доручення.

— Броніславо!

До дівчини підійшла молода панна, і вони заговорили.

Таміла відійшла ближче до стіни.

Її погляд ковзнув по залі.

Дворяни розмовляли, сміялися, танцювали. Здавалося, нікого з них не хвилювало нічого серйознішого за те, хто з ким танцюватиме наступний танець.

Раптом Таміла почула тихий шурхіт.

Вона завмерла.

Той самий звук.

На мить перед очима постала бібліотека і маленька дивна істота.

Ольвіз.

«Мене можуть бачити й чути тільки ті, хто з роду Ейлерів».

Таміла озирнулася.

Нічого.

— Дурниці, — тихо прошепотіла вона.

Мабуть, просто тканина чи чиїсь кроки.

Вона не Ейлер.

Її батьком був Марк Феолі. Мама розповідала, що він помер від хвороби ще до її народження.

Отже, Ольвіз просто помилився.

Іншого пояснення бути не могло.

— Таміло.

Вона відразу повернулася до Броніслави.

— Так, панно?

— Принеси мені води, будь ласка.

— Зараз.

Таміла рушила через залу.

Біля одного зі столів стояв молодий слуга з тацею. Один із гостей узяв келих, але випадково зачепив сусідній. Напій пролився просто на його рукав.

— Ти куди дивишся?! — різко кинув дворянин.

Слуга зблід.

— Перепрошую, пане, я...

— Ще й відповідати будеш?

— Він нічого не зробив.

Голос пролунав зовсім поруч.

Таміла повернула голову.

До них підійшов молодий чоловік. На вигляд йому було трохи більше двадцяти.

— Я бачив, що сталося, — спокійно продовжив він. — Ви самі зачепили келих.

Дворянин невдоволено примружився.

— Ясинський, тебе це не стосується.

— Тепер стосується.

Кілька секунд вони дивилися один на одного.

— Захищаєш слугу?

— Захищаю людину, яку звинувачують у тому, чого вона не робила.

Дворянин щось невдоволено пробурмотів і відійшов.

Слуга видихнув.

— Дякую, пане.

— Немає за що. Іди.

Таміла мимоволі продовжувала дивитися на незнайомця.

Ясинський.

Отже, це і є той самий Мирослав Ясинський, про якого Людмила говорила з Броніславою.

Він помітив її погляд.

Таміла одразу відвернулася й рушила далі.

За кілька хвилин вона вже поверталася з водою, коли хтось зробив крок їй назустріч. Таміла різко зупинилася.

Перед нею стояв Мирослав.

— Обережно, — сказав він. — Ще трохи — і цього разу вода справді опинилася б на комусь із нас.

Таміла поглянула на келих.

— Перепрошую, пане.

— За що?

Вона розгубилася.

— Я мало не зіткнулася з вами.

— Але не зіткнулася.

Таміла не знала, що відповісти.

Мирослав поглянув на келих у її руках.

— Ви служите родині Ейлерів?

Таміла здивувалася тому, що він звернувся до неї на «ви».