Глава 2

Таміла взялася до роботи, але думками весь час поверталася до матері.

Зовні все було, як завжди. Руслана погодилася на розмову з панною Броніславою, виконувала свої обов'язки й не влаштовувала жодних суперечок.

Та щось у ній змінилося.

Таміла не могла пояснити, що саме, але це відчувалося в кожному слові, у кожному погляді. Учора ввечері мама ніби була поруч, але водночас залишалася далеко. Її голос звучав безбарвно, а очі здавалися порожніми.

Від цього ставало тривожно.

Таміла прибирала в бібліотеці. Сюди рідко хтось заходив, тому Руслана без особливих труднощів брала книги й потай навчала доньку грамоті.

Саме тут Таміла вперше навчилася складати літери в слова, а слова — у цілі історії. Відтоді бібліотека стала для неї не лише місцем роботи, а й місцем, де відкривався цілий світ.

Раптом серед книжкових полиць почувся тихий шурхіт.

Таміла насторожилася. За мить звук повторився.

— Хто тут?

Вона зробила кілька кроків уперед і завмерла.

Біля полиці стояла маленька незнайома істота.

— Хто ти? — здивовано запитала дівчина.

— Мене звуть Ольвіз, — відповіла істота. — Дивно... Я не очікував, що служниця зможе мене побачити й почути.

— Чому?

— Бо мене можуть бачити й чути лише представники роду Ейлерів. Тож... або сталося диво, або я чогось не знаю.

— А що ти робиш у замку?
— Служу роду Ейлерів уже понад двісті років.

— Так, але зараз у мене немає часу на розмови. Бувай.

Не встигла Таміла нічого відповісти, як Ольвіз зник.

Дівчина ще кілька секунд розгублено дивилася туди, де він щойно стояв.

У її голові роїлася безліч запитань, але поставити їх було вже нікому.

Таміла глибоко зітхнула й повернулася до роботи.

Незабаром мала прийти панна Броніслава. Її потрібно було підготувати до балу.

Таміла теж поїде до палацу, але не як гостя. Вона весь вечір перебуватиме поруч із панною, виконуючи обов'язки служниці.