Пролог

Дівчина стояла навколішки, склавши руки в молитві. Її очі були заплющені.

Десь удалині гуркотів грім. Час від часу небо розтинали блискавки, але Таміла цього не бачила. Дощ уже почав накрапати, та вона не звертала на нього уваги.

Усі її думки зводилися до одного.

Хоч би Мирослав повернувся...

Вона впала б перед ним навколішки, попросила вибачення за все. Вона й досі його кохала. Саме тому власні помилки боліли нестерпно.

Гуркіт грому наближався. Таміла здригнулася.

Вона була готова стояти тут хоч цілу вічність. Та, на жаль, залишалася лише смертною дівчиною, яка заплуталася у власному житті. Тепер вона вже не розуміла, де правда, а де брехня, що правильно, а що ні.

Небо знову розітнув потужний грім. Та цього разу Таміла навіть не здригнулася.

— Мирославе, повернися... Я все усвідомила! — її голос загубився серед гуркоту грому.

Дощ посилився. Краплі били по волоссю, одягу, обличчю, просочували тканину наскрізь. Холод пробирав до кісток, але Таміла навіть не думала підводитися.

Повільно розплющивши очі, вона відчула, як по щоках течуть сльози. Чи то дощ, чи то вони змішалися між собою — зрозуміти було неможливо. Лише схлипування видавали її розпач.

— Невже він мене обманув?.. — ледь чутно прошепотіла вона.

Зібравши останні сили, Таміла підвелася. Коліна боліли, одяг важчав від води. Обернувшись, вона побачила літню незнайому жінку.

— Дівчино, що ти тут робиш? Уся промокла... Так і захворіти недовго.

— Це... — Таміла затремтіла від холоду. — Важко... пояснити...

Вона міцно обхопила себе руками, намагаючись хоч трохи зігрітися.

— Ходімо зі мною. Я живу неподалік. Там зігрієшся.

Таміла мовчки кивнула й рушила слідом за незнайомкою.

Та вже за кілька кроків озирнулася.

На землі на мить спалахнуло синє сяйво.

І одразу згасло.

Цієї короткої миті вистачило, щоб Таміла все зрозуміла.