Розділ 5

Марк

Який я щасливий. Моя Оленка це найкраще, що могло зі мною статись. Сьогодні особливий день. Сьогодні день народження в нашої донечки, в нашої маленької Софійки. Рівно рік тому, моя кохана подарувала нам це щастя. Ви не повірите, я плакав. Коли мені дали цей маленький згорток. Це малятко було таке крихітне. Я не знаю, чи можна ще більше кохати. Та я, здається, ще більше закохався в свою неймовірну Оленку.

До нас прийшли і Олег з Катрусею. Мій друг, Андрій став хресним для Софійки. Сьогодні він теж приїхав з великим ведмедем. Вечір був теплим. Ми смажили шашлики, пили небагато. Катя не пила, в неї вже теж було видно животик. Вона зізналася, що чекають на малюка. Я був радий за брата. Вони теж нещодавно одружились і в них було шикарне весілля. 

Я обійняв Олену. Вона посміхнулась і продовжувала колихати візочок. Софійка мирно спала. Вдихнув запах волосся коханої. Вона завжди гарно пахла. Моя. Рідна. Безмежно люблю свою сім’ю.

 Раптом Оленка повернулась до мене і прошепотіла мені на вухо: - Вітаю! Ти скоро знову станеш татусем! -  Моє серце наповнилось щастям. Ще одна дівчинка або синочок.

-  Кохана! Я тебе обожнюю!

 До нас підійшов Андрій. Поглянувши на нас, торкнув мене за плече.

- Марк! Нам потрібно поговорити.

Я поцілував Оленку, та відійшов з другом. Наше святкування було в парку, тут були альтанки та місця для відпочинку. Ми відійшли, щоб не розбудити донечку.

- Андрій! Що сталось? Ти сьогодні не в настрої.

- Ти правий. Марк, тут таке діло. Навіть не знаю як тобі сказати.

- Що сталось? 

Андрій нахмурився. 

- Пам’ятаєш Мілану?

- Мілану? Так. Вона вже давно в минулому.

- Для тебе так, а для неї ні.

- Що це значить?

- Вона помішана на тобі. Ти знав, що вона була вагітна, коли ви розійшлись?

- Що? Ні, я не знав. Чому ж вона мені нічого не сказала? Коли ми розійшлися, вона так кричала, що це нестерпно було слухати. Я їй все пояснив. А ти то звідки знаєш? Два роки пройшло.

- Я її нещодавно зустрів. Віриш, одразу й не впізнав. І погляд в неї якийсь божевільний став. Вона як побачила мене, підбігла, трясла за руку, розпитувала про тебе. Ну я й розповів, що ти одружений, маєш дитину. Вона як навіжена почала реготати. Сказала, що через тебе втратила дитину, лежала в лікарні, чи психлікарні, я так і не зрозумів. Слухай, ти б поберіг свою сім’ю. Хто зна, що в цієї психопатки в голові.

- Дякую, друже!

Далі святкування йшло якось не дуже. Скоро ми зібрались та поїхали додому. Навіть Софійка щось почала вередувати. 

На наступний день я пішов на роботу. Та в голові досі звучали слова Андрія. Мілана була вагітна і втратила дитину. А я й не знав про це. Стало шкода її. Але що я вже міг зробити? Минулого не повернеш. Стало гірко на душі. В мене могла бути ще одна дитина. Але я не любив Мілану. Я зустрів Олену і закохався, як підліток. Якби зараз, знаючи все, що б я зробив? Який був би вибір? Між коханням та обов’язком. Я скуйовдив волосся. На душі було паскудно. Якби ж я знав, що невдовзі станеться. Якби ж я знав...

Вже було пізно. Я повертався з роботи. Під’їжджаючи до нашого двору побачив Олену. «А де Софійка?» - промайнуло в голові. Я різко зупинився, вискочив з авто.

- Оленко? Що ти тут робиш? -  крикнув я. Вона обернулась. Побачивши мене, подивилась на всі боки та почала перебігати дорогу. 

Далі все відбулось, наче в якомусь фільмі. Звідки не візьмись, на повній швидкості пролетів автомобіль. Олену з усієї сили відкинуло. Я закричав. Підбіг до коханої. Гаряча кров текла по асфальту, по моїм холодним рукам. Ні! Ні! Я кричав, як навіжений. Тримав її голову. Її очі були закриті. Вона не дихала. - Допоможіть! - я кричав як поранений звір. - Оленкооо! Кохана! Не покидай мене, я ж помру без тебе! - я не відчував часу, тримав на руках бездиханне тіло своєї коханої. По моїм щокам текли гарячі сльози. Наше малятко...

Не знаю, скільки часу пройшло. З машин повибігали люди, хтось дзвонив в швидку, хтось стояв, витріщаючись та знімаючи це на телефон. Знімали кінець. Кінець мого щастя. Я вив, як поранений звір.Я відчув, як до мого плеча хтось доторкнувся. Здригнувшись, повільно обернувся. Це стояла вона. Мілана. В її очах побачив радість, ніби вона виграла якийсь приз.

- Якого біса? - відчув невимовну злість, - Що ти тут робиш?

- Ти відчув? Відчув, як це втратити найдорожче?!! Ти! Це все ти винен. Я візьму своє. 

Вона кричала, а я вже не чув.«Божевільна. Божевільна. Божевільна!» - в моїй голові билась думка. Завили сирени. Приїхала швидка, приїхала поліція. Далі все як в тумані. Хтось схопив Мілану, вона верещала, та голосно сміялась. А я, я в ту мить втратив все.Але ні. Я мушу жити. Мушу боротись. В мене є сенс мого життя. Моя донечка. Моя Софійка. І я не повинен підвести її.