Розділ 1

Олена

Я бігла на автобус нещадно спізнюючись. В руках в мене були дві великі важкезні клітчаті сумки. До відправлення лишилось 5 хвилин. Важко дихаючи я нарешті добігла, залізла в майже переповнений нещасний пазік. Двері з гуркотом зачинились за мною. Я полегшено видихнула. Одна сумка вислизнула з руки і збоку я почула злісне: «Ай!» Я обернулась і побачила ображене обличчя хлопця.

- Чуєш, ти обережніше тут з своїми торбами! Понапихались тут...

- Це громадський транспорт. А мої торби нехай вас не обходять. 

Прикладаючи чимало зусиль, я нарешті встромила свій багаж в якийсь куток. Руки нещадно гуділи. Я вся спітніла і моє обличчя було червоне як буряк. Людей було багато. Нарешті коли всі передали за проїзд, автобус рушив. Від несподіванки, я хитнулась і сперлась на того хлопця, який і так зі злістю вже дивився на мене. Щоки запалали ще дужче. Схопившись однією рукою за поручень, іншою вчепилась за його руку. Піднявши на нього очі, винувато посміхнулась.

- Вибачте!..

Хлопець скинув мою руку і, відвернувшись, цілу дорогу дивився у вікно.

Я теж нарешті розслабилась. Намагаючись ні на кого більш не звалитись, міцно вчепилась в нещасний поручень. Ми їхали приблизно півгодини. Нас трясло і підкидало.

- Оце дороги. Тільки в нас таке може бути. В цивілізованих країнах все роблять для людей, не те, що в нас,  - десь збоку бурчала якась жінка. Подумки погодившись з нею, думала як би скоріше дістатись додому.

Нарешті ми зупинились. Змучені і спітнілі люди почали виходити зі злощасного автобусу. Був червень і вже було так спекотно, що хотілось чим швидше під прохолодний душ. Тай випити б чогось холодненького теж було б пречудово. Діставши свій багаж, попленталась від автовокзалу. Руки вже так боліли, що я зупинилась. Оглядаючи все навколо побачила, як жертва моєї сумки злорадно посміхнулась.« От поганець!» -  , промайнуло в моїй голові. Він пішов, високомірно задерши голову. А я, ще трохи постоявши, повільно попленталась в бік свого дому.

Дійшовши до нашого невеликого дворика, зустріла свого сусіда, дядька Василя.

- Ой, Оленочко! Вже повернулась? Давай допоможу, негоже дівчині таке важке носити.

- Що ж вдієш? Таке наше життя. Тітка Валя ось передала городину. Все своє. Навіщо купляти, якщо на городі можна виростити.

- Правильно дитинко, правильно.

Сусід доніс мені сумки до дверей, за що була йому безмежно вдячна.

- Бувай, красуне! - посміхнувся він.

- До побачення! Величезне вам дякую, - посміхнувшись у відповідь, дістала ключі та відчинила двері.

Зайшовши в квартиру, відчула запах смажених котлет. З кухні почула голос мами:

- Доню, це ти?

- Так, матусю! Я вдома! - роззувшись, занесла сумки в коридор і попленталась на кухню. Наливши собі холодної води, випила все до останньої краплі. - Втомилась як пес. А в тебе як справи?

- Все добре, Оленко. Ось наготувала на два дні. А то мені зранку на роботу,  - мама, знявши останню порцію котлет з сковорідки, вимила руки, витерла рушником. Повернулась до мене.

- Оленочко, тобі б відпочити! Сходила б з подружкою погуляла. Цілий місяць у Валентини в селі була. 

- Добре, мамочко, як скажеш, - чмокнувши її в щоку, пішла до своєї кімнати. Нарешті зняла з себе ці брудні лахи і залізла в душ. Вимившись, одягла свою улюблену футболку та шорти. І гепнулась на своє м’якесеньке ліжечко. Яке блаженство просто полежати! Раптом мій телефон булькнув. Було зрозуміло, писала моя ліпша подруга Катя.

Кет:  ти приїхала? Гоу ввечері на паті. До мого Олежика брат приїхав. Потусим нарешті.

Я: не знаю. Втомилась. Може не сьогодні?

Кет: ну будь ласочка! Я так сумувала. Тебе цілий місяць не було. Давай, в тебе є цілих чотири години. Відпочинеш, зберемся. Ми з Олежиком тебе заберем, ок?

Я:  вмієш ж ти вмовляти. Ну добре.

Кет: тільки одягни плаття)))

Я тільки закотила очі. От же ж! Катя вже рік намагається знайти мені хлопця. Сама знає, що я дуже сором’язлива і ніколи ні до кого перша не підійду. Це в мене з дитинства. Мені завжди було важко знайомитись з людьми. Я не знала що говорити, як себе поводити. Це з Катею ми познайомились ще в школі, сиділи за однією партою. Так і стали найкращими друзями. Після школи вона вступила на юридичний, я ж пропустила цей рік, бо завалила екзамени. Пішла на курси масажу і успішно їх закінчила. Але поки роботи не було, допомагала тітці в селі по господарству. Роботи там було багато. Не знаю, чому мама не хоче повертатись до села. Діда з бабою я ніколи не бачила. Й тітка Валентина теж мовчала. Вона жила сама в невеличкому будинку. Приїздити до неї мені подобалось. На природі, серед дерев, я відчувала якусь свободу. Я любила сюди їздити. Тут було спокійно. Не було цієї міської метушні. Мені було легко на душі. Тут я відпочивала, хоча й роботи було достатньо. А лінивою ніколи й не була. 

Моя мама, Антоніна Семенівна, працювала в садочку нянею. Мій батько помер, коли мені було два роки. Він загинув в автокатастрофі, тому мене виховувала вона одна. Зрідка приїжджала тітка Валентина. Більше в нас нікого не було. Може тому я і була така, бо дитинство моє було важким.

Струснувши головою, я прогнала важкі думки. Важко зітхнувши, відчинила дверці шафи. І все думала, що одягнути. Ввечері жара трохи спаде. Тому я обрала легке синє плаття до колін. Поглянула на своє лице. Нафарбуватись теж не завадило б. Оглянувши себе в дзеркалі, вжахнулась. От халепа, на бабусиних пиріжках набрала п’ять кіло. Моє русяве волосся вигоріло на сонці і відросло вже до пояса. Потрібно було б підстригтись. Але сьогодні вже не встигну. Тому висушилась феном та зав’язала високо хвіст. Трохи підвела очі, не люблю фарбуватись, губи намастила рожевим блиском. До восьмої вечора була повністю готова і відпочивша. На телефон прийшло смс: « Виходь, чекаєм!»

- Мамо, я пішла! - гукнула з коридору, взуваючи босоніжки на підборах. Так я виглядала трохи стрункішою. - Постараюсь недовго!