Розділ 34

  Королева Фредеріка марила.

  Кров на обох ранах запеклася. Але жінці не стало від того легше. Рани перетворилися на страшні нариви, повні гною. Лікарі намагалися видалити гній, протерти рани вином і припекти вогнем, але Фредеріка не давалася у руки. Вона страшно кричала, коли до неї хотіли доторкнутися. Її тіло вигиналося у судомах, а губи скривилися у дивній посмішці, від якої усім присутнім ставало моторошно.

  Король Гастон годинами сидів біля її ліжка. Іноді він навіть закривав обличчя руками і плакав. Але навряд чи його сльози були щирими.

  Фрейліни намагалися погодувати королеву курячим бульоном, але вона не могла розкрити рота через сильні спазми. Фредеріка палала, наче у вогні, і не впізнавала ні дітей, ні чоловіка.

  У такому стані вона провела п’ять днів, а на шостий померла. І хвилини смерті поруч з нею не було ні короля Гастона, ні дітей. Жрець Костровит, який вже мав наготові сувій з заповітом королеви, закрив їй очі і приніс останню жертву перед невеличкою статуєю бога Капріуса – зменшеною копією тієї, що стояла у храмі.

  Про смерть королеви Фредеріки оголосили спочатку при дворі. А потім – у місті. І відразу ж почали готуватися до погребіння. Прапори на вежах прикрасилися чорними стрічками на знак жалоби.

  У день погребіння гучно закалатали дзвони. Гармати дали двадцять один постріл. А потім розчинилася замкова брама і  на Королівську площу виповзла сумна процессія.

  Попереду марширували солдати, які сховали свої кольорові мундири під чорними жалобними плащами. І пір’я на їхніх беретах теж було чорним. За ними йшли фрейліни королеви, вбрані у сірі сукні. Вони несли плетені кошики, повні білих квітів, і розкидували пелюстки на шляху королівської труни. Жодної рожевої або червоної. Тільки білі пелюстки сумно падали на сіре каміння. А потім вісім високих та міцних придворних винесли на плечах труну, обиту пурпуровим оксамитом.

  Востаннє Фредеріка проминала Королівську площу перед очима своїх підданих. Вона пропливала над натовпом у пурпуровій труні, накритій сірим серпанком. Люди ридали, бо завжди неспокійно, коли помирає правитель. При Фредеріці жилося спокійно. Вона не воювала з сусідами на відміну від попередніх королів. Хто знає, яким буде новий король?

  Хтось намагався пробратися поближче до процесії, щоб торкнутися труни. Хтось гукав:

  - Слава милосердній королеві Фредеріці!

  Придворний історіограф вирішив, що так і запише у біографії королеви: Фредеріка Милосердна. З таким прізвиськом вона увійде у літописи Лірії.

  Відразу за труною королеви йшли члени сім’ї, теж вбрані в чорне. Ще коли вони готувалися до виходу, принц Бертран захотів зайняти перше місце. Але батько рішуче відсторонив його.

  - Батьку, я спадкоємець корони. Моє право – йти відразу за материнською труною, -- заявив принц Бертран.

  - Почекай, сину. Ще встигнеш. Прийде твій час, – хрипко відповів Гастон. – Я прожив з Фредерікою більше двадцяти років. Тепер я маю провести її в останню путь.

  Бертран не став сперечатися і став на пів кроку позаду батька. Ззаду йшли принцеса Леонор та королева Віоланта разом з чоловіком, королем Андером. Їхні обличчя були сумними та поважними, як і пристало при такій сумній події. Обличчя жінок ховалися під чорними мереживними покривалами, що падали на обличчя.

  Король Гастон плакав. Рясні сльози текли по його обличчю. Коли він вже не розбирав дороги, то змахував сльози широким рукавом. І люди щиро співчували йому.

  Гастон оплакував Фредеріку. А разом із тим – свою молодість та почуття, які зникли. Був же час, коли він кохав Фредеріку! Але йому судилося пройти шлях від кохання до ненависті. Гастон розумів, що перетворився на зрадника та злочинця. Перейшов межу, і тепер ніяк не можна повернутися назад. Треба жити далі. Треба пройти цей шлях за труною Фредеріки, а потім повернутися у королівський замок. Вже без неї.

  Жалобна процесія дійшла до королівського Мавзолея. То була кам’яна будівля на краю міста, на пагорбі, з якого було видно річку, лани, виноградники та густий ялиновий ліс, що синів на обрії. Місце було тихим та спокійним і підходило для останнього спочинку, як ніяке інше. Високі стрункі кипариси оточували Мавзолей, збудований зі світло-сірого каменю. Коли заходило сонце, кам’яні стіни фарбувалися у ніжно-рожевий колір. І це виглядало так сумно і прекрасно, що у відвідувачів щемило серце.

  Всередині Мавзолея було тихо і прохолодно. Світло проходило крізь вузькі високі вікна. Біля стін розташувалися гробниці минулих королів. Для Фредеріки теж вже приготували гробницю з рожевого мармуру. Розкрита гробниця чекала на неї. Вона була подвійною: поруч стояла інша, поки ще порожня, але призначена для короля-консорта Гастона.

  Під схлипування рідних тіло королеви Фредеріки опустили у мармурову гробницю і закрили мармуровою плитою. По боках гробниці був вирізьблений візерунок з троянд, а поверх неї лежала мармурова статуя самої королеви у короні і зі скіпетром між молитовно складених рук. І сонячний промінь падав з вікна на мармурове обличчя Фредеріки.

  Після церемонії поховання придворні мовчки розійшлися. А королівська сім’я поверталася до замка під охороною солдатів. Принц Бертран знову став попереду. Але Гастон відсунув його убік зі словами: