Розділ 33

  Ще звечора король Гастон провів графа Умберто у кімнату, суміжну з покоями королеви Фредеріки. Постарався зробити це так, щоб ніхто не помітив: ні охоронці, ні служниці, ні фрейліни королеви. А сам король намагався триматися на виду у всіх, щоб підозра не впала на нього.

  Об одинадцятій годині Фредеріка відіслала фрейлін і заснула. В опочивальні було затишно. Палав вогонь у каміні і чотири свічки у підсвічнику, що стояв на столі. Фредеріка з дитинства боялася темряви і воліла засинати при світлі. Так їй було спокійніше.

  Дзвін пробив північ. Тиша запанувала у замку Монтьєль.

  Минуло приблизно пів години. Двері повільно прочинилися і темна тінь просковзнула в щілину. Вона загрозливо насувалася на королеву.

  Фредеріка не прокинулась. Кішка Амарга, що згорнулася у клубок у ногах ліжка, підвелася і ліниво розтягнулася. Потім втупила зелені очі у темну постать. Швидко втратила цікавість і почала старанно вилизуватись.

  Тоді тінь схопила стілець і гупнула ним об підлогу.

  Звук був різким. Фредеріка налякано розплющила очі. І злякано завмерла.

  На неї насувалася Зоряна Примара!

  Як і розповідали знаючі люди, вона була вдягнена у червоний плащ з відлогою, який спадав до самої підлоги і ховав під численними складками постать примари. Обличчя було сірим та неясним. Фредеріка не могла розрізнити жодної риси. Але ж так воно і мало бути. А очі!.. Великі круглі очі палали вогнем. В них відбивалося полум’я свічок та каміну. Ті очі сліпили, зачаровували, пронизували наскрізь, вбивали...

  Краєчком ока Фредеріка помітила, що Амарга не реагує на Зоряну Примару. Вона спокійно вилизувалася, коли насправді мала наїжачити шерсть, зашипіти і кинутися на ворога. Амарга ж поводилась так, нібито перед нею стояло не потойбічне створіння, а звичайна людина.

  Фредеріка не встигла замислитись над дивною поведінкою кішки.

  - Зоряна Примара! – прошепотіла вона. – Ти прийшла за мною?

  І знепритомніла.

  Зоряна Примара підійшла до королеви і торкнулася її руки. Фредеріка не ворухнулась. Тоді Зоряна Примара відкинула відлигу плаща, стягнула з голови сіру маску, яка закривала обличчя. Маска була зроблена з мішковини і мала вузький проріз на рівні рота, щоб можна було дихати. І дві круглі дірки для очей. Дірки були не звичайні. До них були майстерно прироблені скельця. Вогонь у каміні відбивався від скла так, що здавалося, нібито вони самі палають. Пара вогняних очей.

  А під маскою ховалося знайоме обличчя. Умберто де Паломар!

  Умберто накрив обличчя королеви рушником, щоб вона випадково не побачила його. Витягнув з кишені іржаве, але добре загострене шило. Вмілим рухом людини, що звикла до зброї, двічі вдарив її у шию. Фредеріка скрикнула від болю і прийшла до тями. Рушник на обличчі не дозволяв її бачити. Поки вона скинула той рушник, граф Умберто встиг пробратися у сусідню кімнату, де ховався увесь вечір.

  На крики королеви збіглися мешканці замка, сонні та стривожені. У перших рядах – король Гастон. У кілька стрибків він підскочив до ліжка, схопив нажахану королеву в обійми і запричитав:

  - Що з вами, моє кохання?!

  З двох маленьких ран на шиї королеви текла кров. На подушки, простирадла, шовкову ковдру... Нічна сорочка Фредеріки вкрилася липкими кривавими плямами.

  - То була Зоряна Примара... – простогнала вона.

  - Зоряна Примара!.. Зоряна Примара!.. – зашепотілися налякані фрейліни та служниці. Тепер вони боялися наблизитися до королеви, бо не знали, як лікувати укуси потойбічної істоти.

  - Яке горе! – театрально вигукнув король-консорт і вчепився пальцями у своє волосся. Як актор, який грає відчай.

  Стражники спочатку кинулись шукати того, хто поранив королеву, але покинули ту справу, коли почули про Зоряну Примару. Бо проти неї зброя безсила. Вони лише дивувалися: як могла Зоряна Примара пробратися в Монтьєль крізь низку вогнищ з ялинкових дрів? І чому священні коти не попередили про її прихід? До речі, де вони усі поділися?!!

  - А де коти? – вголос здивувався один стражник.

  - Дійсно, – докинув інший. – Давно їх не видно. Начебто хтось навмисно прибрав котів,  щоб відкрити дорогу Зоряній Примарі.

  Серед заклопотаних придворних затесався граф Умберто де Паломар. Ніхто не помітив, звідки він виліз. Людям було не до нього. Тим більше ніхто не звернув уваги на шкіряну торбу, яку граф перекинув через плече. А у тій торбі лежав широкий червоний плащ і маска зі скельцями на місці очей.

  Граф Умберто трохи погаласував, пообурювався. Припустив, що між захисними вогнищами зробили завелику відстань, і тому нечиста погань пробралася у замок. Словом, зробив усе можливе, щоб відвести від себе підозру. А потім, коли у покої королеви напхалося більше людей, ніж оселедців у бочці, спокійно вийшов.

  Умберто дістався до своїх покоїв і лише там гарячково забігав по кімнаті. Його руки нервово тремтіли. Умберто уважно роздивився їх і помітив плями крові.  

  - Каспар, води! – гукнув він зброєносцю.

  Той вже чекав напоготові з тазиком теплої води, милом та рушником, що звисав з плеча.