Розділ 32

  Королева Фредеріка почувалася краще, але придворний лікар про всяк випадок наказав їй не покидати ліжко. Вона лежала під шовковою ковдрою, розчесана і напахчена, і у такому вигляді приймала міністрів. Бо не полишала своїх королівських обов’язків навіть через хворобу.

  Віоланта прийшла провідати матір разом з кішкою, яку вона назвала Амарга і привчила ходити на повідку. Дівчина тихо зловтішалася, коли Амарга погрозливо вигинала спину і сичала на короля Андера. А одного разу, коли Андер простягнув руку, щоб торкнутися Віоланти, кішка стрибнула на нього і залишила на руці юного короля Веридіани  криваву подряпину.

  Фредеріка усміхнулась, побачивши доньку.

  - Сідай, Віоланто, – вона гостинно вказала рукою на один зі стільців, які були розставлені навколо її ліжка. – Розповідай, як справи? Як король Андер?

  - Його величність король Андер бажає негайно від’їхати у своє королівство. А я розриваюся між ним та дочірнім обов’язком. Я не можу покинути мою матір, поки не впевнюсь, що вона вилікувалась, – стримано відповіла Віоланта.

Фредеріка торкнулася доньчиної руки:

  - Добра дитино, не хвилюйся за мене. Відтепер твій головний обов’язок – бути з чоловіком. Це я переживаю, чи правильний вибір зробила для тебе? Ти щаслива?

  - Леонор на моєму місці була б щасливішою. Але вже нічого не змінити, – Віоланта відвернулася і подивилася у вікно.

Королева Фредеріка не знала, що відповісти, і вирішила перевести мову. 

  - Яка грайлива твоя кішечка, – вона кивнула у бік звіринки, яку тримала на руках Віоланта. – Знаєш, в останні дні я помічаю, що усі замкові коти кудись позникали. Потроху, поступово... З кожним днем їх ставало все менше і менше. А тепер я вже й не пригадую, коли останній день мені трапилось на очі кошеня. Хіба що твоя кицька.

  - Її звати Амарга. Хочете, я залишу її тут на кілька днів? Щоб вам не було нудно у ліжку.

  Віоланта відчепила повідок і пустила кішку на материнське ліжко. Королева попестила Амаргу за вухами і знову замислилась:

  - Відбувається щось дивне... Тобі так не здається, Віоланто? Адже коти захищають нас від вовкулаків.

  - Може, десь ховаються у підземеллях? – потиснула плечима донька. – Треба наказати, щоб у замок привезли більше котів.

  - Скажи батькові. Нехай займеться цим. Бо все інше у нього виходить абияк, – у серцях промовила Фредеріка.

Віоланта підвелася зі стільця:

    - Добре. То я вже піду?

    - Тобі не треба просити дозволу. Тепер ти сама – королева, – слабко усміхнулася мати.

Віоланта підійшла до дверей. Зупинилася, озирнулася і промовила:

   -  Не хвилюйтеся за мене, мамо. Може, я не така й щаслива. Але й нещасною мене не можна назвати.

І вийшла.

У переході Віоланта зустрілася з Бертраном, який йшов провідати матір.  

  - Де ти був? Тебе не бачили кілька днів! Мати хвилювалася, – вигукнула вона.

  - Тобі що до того? – огризнувся Бертран.

  Віоланта презирливо скривилася:

  - Знову бігав по жінках?

  - Бігав.  Хто мені заборонить?

Він подивився на сестру з викликом.

  - Ніхто. У тому і біда. Скільки жінок ти погубив... До речі, ти знаєш, що трапилось з Мерін?

  - А що таке?

  - Вона пропала. Разом з солдатами, які возили її по королівству. Виїхали з Арендано, але до наступного міста не дісталися. Ніхто їх не бачив.

  Бертран байдуже потиснув плечима:

  - Може, їх з’їли вовкулаки?

  - Може... -- погодилась Віоланта, і зненацька метнула на Бертрана підозрілий погляд: --  А може, це ти викрав Мерін?

  - Ні, я нічого не знаю.

  Бертран вклонився Віоланті начебто шанобливо, як королеві, але з іронією. Оминув її і швидко зник з очей. 

  - Яка жорстокість, – промурмотіла вона і пішла на розшуки батька.

  Король Гастон знаходився у своєму кабінеті, але не сам, а з графом де Паломаром. Чоловіки стояли біля відчиненого вікна і шепотілися. Лакей не доповів про Віоланту, а відразу розчинив перед нею двері, бо на її голові сяяла королівська корона. Чоловіки здригнулися від несподіванки обернулися до неї. На їхніх обличчях з’явився вираз, як у хлопчисьок, які нашкодили і  бояться кари.

  Граф Умберто опам’ятався першим. Приклав руку до грудей і низько вклонився, відводячи одну ногу убік.

  «Як підбитий птах», – неприязно подумала Віоланта. Але милостиво кивнула у відповідь, як личить королеві.

  - Чого ти хочеш, дочко? – запитав Гастон.

  - Мати хоче бачити вас, батьку.

  - А!.. Передай їй, що я скоро прийду. Відразу після того, як граф де Паломар скінчить доповідь про важливу справу.

  «Як же! Про важливу справу! Так я і повірила! – роздратовано подумала Віоланта, виходячи від батька. – Скоріше за все, вони розмовляють про жінок. Підозрюю, що саме він допоміг батькові зійтися з тією... Хаель. Нещасна моя мати!»