Розділ 31

  Настав день, коли повинна була розпочатися екзекуція Мерін.

  З самого ранку дощило. Дівчина, прикована кайданами до стіни, тремтіла від холоду. Але ніхто не накинув на неї теплий плащ. Навіщо, якщо вона приречена на смерть?

  Люди зібралися на площі заздалегідь. Кожен хотів стати у перших рядах, щоб роздивитися найменші подробиці екзекуції. Були й такі хитрющі, що зайняли місце ще до світання, з тим, щоб продати його за кілька золотих флорінів тим, хто вічно спізнюється.

  Прийшов навіть Верховний жрець Горовит. Він ледве просувався, опираючись на чорні милиці. Двоє помічників допомогли йому перетнути площу, підтримуючи під руки.

  Люди чекали, затамувавши дихання. Нарешті задзвонив дзвін. З останнім ударом розчахнулася замкова брама і звідти, у супроводі солдатів, вийшли глашатай та кат з підручними. Підручні несли перед катом сокиру. А він виступав урочистим шагом, вбраний у червону сорочку та штани того ж самого кольору. А на голові – чорний крислатий капелюх. З рис обличчя видно лише червоний м’ясистий ніс у чорних цяточках, як буває у людей, що мають погану шкіру. Щоки та підборіддя ховалися під густою чорною бородою, а очі та брови – під червоною маскою. Так виглядало лірійське правосуддя.

  Кат підступив до Мерін. Став поруч, схрестивши руки на грудях.

  Наперед вийшов глашатай з королівським гербом на пурпуровій накидці, одягнутій поверх коричневого дублету. Але не встиг він навіть розгорнути сувій, з якого звисала королівська печатка, як жрець Горовит простягнув до Мерін руку.

  - Бог Капріус бере під свій захист цю жінку! – вигукнув він.

  Юрба зітхнула майже в один голос.      

  - Йди до короля і скажи йому, що страта не може відбутися, – додав жрець, звертаючись до глашатая.

   Тим часом Костровит накинув на плечі Мерін плащ, який приніс з храма. Плащ був з чорного оксамиту, і на ньому срібними нитками була вигаптувана рогата голова бога Капріуса. Відтепер ніхто не мав права чіпати дівчину.

  Час тягнувся довго. Поки доповіли королю, поки він втямив, що трапилося... Але натовп не розходився. Глядачі напружено чекали. А бідолашна Мерін, здавалося не розуміла, що відбувається. Її змучене обличчя було байдужим та апатичним.

  Сам король Гастон вийшов з замка на площу, щоб розібратися в ситуації.

  - Що трапилось? – роздратовано запитав він у жерця. – Чому ви зупинили екзекуцію?

  - Цієї ночі мені було видіння, – натхненно заговорив Горовит. – Сам бог Капріус з’явився в оточенні зірок і звелів так зробити. Ця жінка має народити дитину. А дитина не винна, і не повинна помирати в материнській утробі. Хай її возять по всіх містах королівства, виставляють на ганьбу і розповідають людям її історію. До того часу, поки не народиться дитина. А після пологів можна і стратити. Так сказав бог.

Король-консорт замислився:

  - Ну що ж... Якщо злочинницю стратять після пологів, то можна відкласти покарання. Хай буде так, як звелів бог Капріус.

  Він дав знак, і Мерін вивільнили з кайданів. Вона була така слабка, що не могла ходити. Її поклали на телігу, якою зазвичай вивозили з міста сміття, і повезли до храма. Жрець Горовит йшов за телігою, готовий у будь-яку мить підтвердити божий захист.

  Через кілька днів Мерін, трохи підліковану, але все ще слабку та апатичну, посадовили на ганебний візок. Щоб вона не втекла, на візок встановили клітку. Не таку велику, як для вепра, але теж доволі міцну.

  Мерін була вдягнена у просту сіру сукню з грубої вовни. Таку носять жриці богині Касти. Коли її вивели з храму, вона не розуміла, куди її ведуть і навіщо. Просто підкорялася рукам, яки вертіли та крутили її, як ляльку. Дівчину змусили сісти на дерев’яну перекладину, яка служила за сидіння. Її руки були міцно зв’язані за спиною. На клітці висіла дерев’яна табличка, на якій розпеченим залізом був виведений напис: «Повія і королевбивця».

  Дерев’яний візок, запряжений віслюком для більшої ганьби, покотився по дорогах королівства Лірії. Десяток солдатів супроводжував його, щоб засуджена, бува, не втекла. Але хіба можна втекти, коли руки зв’язані, на ногах кайдани, а навколо – міцні прути клітки, які не перегризеш зубами, якщо ти не дикий лісовий звір. До того ж, Мерін навіть не поривалася втекти. Вона була байдужа до всього, що коїлося навколо неї. Її душа вмерла разом з батьком та братами.

  Візок котився від селища до селища, від міста до міста. І у кожному поселенні її виставляли напоказ на головній площі. Навколо збиралися люди, щоб подивитися на Мерін та почути з вуст глашатая жахливу історію її злочину.

  Так минув тиждень. А потім візок спинився у містечку Арендано. Було вже пізно. Солдати, що стерегли Мерін, вирішили заночувати у містечку. Вони влаштувалися на пустирі, між міськими мурами та замком місцевого феодала. Замок був оточений ровом, від якого несло стоячою водою. Але солдатів ця обставина не бентежила. Вони звикли і не до такого.

  Солдати запалили багаття, щоб зігрітися, бо осінні ночі були прохолодними. А головне – щоб підсмажити кролів, яких вони вполювали по дорозі до міста. Один з солдатів сказав:

  - Як думаєте, друзі, чи водиться у цьому рові риба? Я б наловив...