Розділ 30

  Наступні дні були жахливі.

  Коли дзвін бив одинадцяту ранку, юрба, пожадлива до видовищ, знову сунула на Королівську площу.

  Екзекуція продовжувалась.

  На другий день кат відрубав Максиміліанові другу ногу. Він довго вив від болю, поки не знесилів. Щоб хлопець не стік кров’ю і не помер завчасно, рани припікали вогнем.    

  На п’ятий день його страждання скінчилися. Але Феліціан, Адріан та Мерін були змушені дивитися на його катування та чекати на власну смерть.

  Страта, розтягнута у часі, – найжорстокіша. Це як вмирати кожного дня. У порівнянні з цим один-єдиний удар меча, швидкий як блискавка, – милосердя.

  На шостий день прийшла черга Адріана. Коли безжалісний меч рубав його кінцівки, хлопець кричав від болю, Мерін – від жаху, а натовп – від захвату.

  На п’ятнадцятий день у клітку вепра кинули ще живий обрубок, що залишився від графа Феліціана де Метса. Нещасна Мерін на той час вже посивіла. Вона стільки разів непритомніла, що вже й не знала, на якому світі знаходиться: тут, чи у Потойбіччі. І кожного разу, коли її очі закочувались, помічник ката плескав їй водою у обличчя і змушував дивитися, дивитися...

  Це був справжній жах. Перед тим, як померти, батько повернув до неї бліде обличчя. Мерін зустрілася з ним поглядом і закричала, бо голодний вепр вже накинувся на жертву. Вона кричала так довго і так страшно, що стало моторошно навіть кату та його підручним.

  З мурів за екзекуцією спостерігав королівський двір. Багато хто відмовився б від участі у такій жорстокій події. Тим паче, що усі знали Мерін. Її трагедія розгорталася на очах у двору. Але король Гастон наполягав на присутності. Він не пожалів навіть власних дочок.

  Леонор затулила вуха, щоб не чути страшних криків Мерін. А Віоланта не витримала і вигукнула, обернувшись до Бертрана:

  - Ти цього хотів?!

Принц потиснув плечима:

  - Хіба я винен? Її батько ледве не вбив нашу матір.

  - Як ти можеш бути таким спокійним? Вона ж вірила тобі! – продовжувала Віоланта.

Леонор приєдналася до сестри:

  - Правда, брате. Це вже занадто жорстоко, – промовила вона.

  - І це мені кажеш ти? – Бертран ображено блимнув на Леонор.

  - Який ти жорстокий. Зроби хоч щось, або у тебе немає серця, – сказала Віоланта.

  - А то що? Вона помре зі страху? Так вона помре у будь-якому випадку! – у голосі Бертрана з’явився виклик.

Віоланта хитнула головою:

  - Я не впізнаю тебе, брате. Ніколи раніше ти не був таким.

Знизу долинув ще один крик Мерін. Нестерпний, повний відчаю і болю.

  - Я більше не можу терпіти! – вимовила Віоланта і швидко пішла з площадки.

  Король Гастон хотів наказати доньці, щоб вона залишилася і додивилася до кінця. Але вчасно згадав, що відтепер вона – королева, і має право не слухатися. Тож краще не створювати на пустому місці міждержавний конфлікт.

  Слідом за Віолантою зник принц Бертран. Його довго шукали, а він просто зачинився у своїй кімнаті і довго не виходив. Лише надвечір він виповз з покоїв і, вдягнений у скромний сірий одяг, що робив його непомітним, подався на пошуки лицаря Трістана. 

  - Ходімо зі мною, – звелів він Трістану, коли знайшов його на Сторожовій вежі. – Мені негайно потрібно вийти. Будеш моїм охоронцем.

  - Слухаюсь, – похилив голову Трістан.

  - Тільки перевдягнись. У цьому пістрявому одягу ти схожий на папугу з південних островів. Я чекатиму на тебе тут.

  Перевдягнені, удвох вони вийшли на вулицю. Як і підозрював Трістан, принц Бертран відразу ж звернув до клітки вепра.

  Натовп уже розійшовся. Звір дрімав, поклавши писок на величезні ратиці. По підлозі клітки були розкидані кістки з яких звисали закривавлені шматки м’яса. То було те, що залишилося від графа Феліціана та його синів. Бертрана знудило, коли він зрозумів це.

  Біля стіни, на купі брудної соломи, сиділа Мерін. Її руки були прикуті до вбитих у стіну кілець, а голова безсило впала на груди. Розкуйовджене волосся звисало на обличчя брудними, давно немитими прядками, і було зовсім сивим. Мерін сильно схудла. Жовтава шкіра обтягувала кістки, і вагітність стала помітною.

  Бертран з жахом стежив за тим, як Мерін підняла голову і уважно подивилася на нього. Він ледве упізнав її. Колишня красуня перетворилася на страшну примару. Мабуть, ті створіння, що живуть за Межею, і якими матері лякають дітей, схожі на нинішню Мерін.

  Бертран не знав, чи вона упізнала його. Мерін не промовила ні слова. Просто дивилася на нього так, що усередині усе переверталося і палало. Дивилася довго. А потім відкрила рот і знову завила, як поранений звір.

  Бертран здригнувся. Накрив голову плащем і швидко відступив від замкової стіни. Лицар Трістан поспішив за принцом. Бертран зупинився біля храму бога Капріуса. Довго мовчав, віддихуючись. Тінь від колони падала на його обличчя. Трістан мовчки стояв поруч і чекав.