Розділ 27

  Мерін повернулася до батьківського замку.

  Той замок, що називався Метс, належав її предкам більше трьох століть. Круглі вежі, збудовані з грубо витесаного чорного каменю, оточували вузьку браму, вхід до якої вів через підйомний міст. А над брамою висіла сіра мармурова стела з гербом: пес, що тримає у зубах лілею.

  У похмурому замку усі приміщення були такі ж самі: темні та похмурі, як стародавні часи, у які будувалася фортеця, призначена для захисту від ворогів більше, ніж для зручного, приємного проживання. Влітку у старому замку панувала приємна прохолода. Зате взимку було так холодно і вогко, що треба було виходити надвір, щоб зігрітися під слабкими сонячними променями.

  Важкі старовинні меблі, протерті гобелени, які не захищали від холоду... Граф Феліціан, батько Мерін, з гордістю розповідав, від кого зі своїх славних предків він успадкував той чи інший предмет. Насправді, у графа не було грошей, щоб оновити замкове умеблювання. Але гордість не дозволяла признатися у тому. Та ж сама гордість не дозволяла йому займатися грабіжницькою війною з сусідами, як то робили інші збіднілі шляхтичі. Добре, що хоч донька Мерін служила при дворі.

  Окрім доньки у графа Феліціана було два сина. Старшого звали Адріан, а молодшого – Максиміліан, на честь засновника роду. Обидва світловолосі та блакитноокі, як і батько. Хоча волосся старого графа вже припало сивиною, але та сивина мала дивний жовтуватий відтінок. Ще у графа Феліціана була довга борода, яку він рівно підрізав на рівні грудей, якраз над круглим медальоном, що звисав з товстого золотого ланцюга. У медальоні зберігався мініатюрний портрет покійної дружини графа. Вона померла, коли Мерін було чотири роки. З тих пір граф Феліціан жив замкнено. Він так і не одружився вдруге.

  Коли Мерін повернулася додому, батько спочатку здивувався, а потім зрадів. Начебто у старий незатишний замок повернулося життя. Брати Адріан та Максиміліан майже увесь вільний час проводили на ловах. Зазвичай, полювання – це забава для шляхтичів, але для сім’ї графа Феліціана де Метса це була необхідність. Якби не упольовані звірі, вони б не їли м’яса. Тоді вони могли б розраховувати тільки на овочі, що росли на невеличкому городі, де працювало тільки двоє городників.

  У замковому дворі росли каштани замість екзотичних дерев, які багаті шляхтичі виписували зі Смарагдових островів. Стояла рання осінь. Листя каштанів почало подекуди жовтіти. А коли здіймався вітер, то на землю сипалися колючі зелені кульки, наче ворог бомбардував графський замок чудернацькою зброєю.

  У далекому дитинстві Мерін любила збирати каштани. Бони були такими гладкими та блискучими, як витвори з дорогоцінних порід дерев. Мерін ховала їх у скриню, між сукнями. А коли через кілька днів хотіла знову помилуватись каштанами, то вони виявлялися сухими та бляклими. Дівчинка розчаровано викидала їх і бігла у двір за новими каштанами.

  Дитинство було прекрасним, але згадувати його було гірко, бо воно давно скінчилося і не повернеться знову. Мерін нагнулася, щоб підібрати з землі один каштан, і зігнулася від болю у животі. Напівзігнута, вона якось дісталася до скамниці під деревом. Сиділа, обхопивши себе руками за плечі,  розкачувалася і мовчки плакала. Оплакувала свою втрачену невинність. Їй було невимовно гірко від того, що вона вже ніколи не буде такою чистою на наївною, як у дитинстві.

  За тими риданнями і застав її батько.           

  - Що з тобою, Мерін? – турботливо запитав граф Феліціан, сідаючи поруч з Мерін. – Тобі погано? Покликати лікаря?

  Він злякався, що у доньки може виявитися та сама хвороба, яка звела у могилу її матір. Покійна графиня, яка майже не хворіла, теж одного дня схопилася за живіт і застогнала від болю. Вона трусилася у лихоманці і скаржилась на те, що їй ніби хтось ріже нутрощі тупим ножем. А наступного дня вона померла. 

  - Мерін, не мовчи, – благав він.

  - Все добре, батьку, – дівчина зробила  зусилля, щоб заспокоїтись.

  - Тоді хтось образив тебе? – не вгавав граф.

  «Треба щось робити,щоб батько не дізнався про мою біду. Інакше мені кінець», – билася у голові думка.

  - Ні, батьку, ніхто. Просто я згадала дитинство. І мені стало шкода, що воно вже скінчилося.

  Мерін полегшено усміхнулася, дивлячись на батька . Адже вона не збрехала. Просто не сказала усієї правди.

  Граф Феліціан нібито заспокоївся, але вирішив простежити за поведінкою Мерін.

  - Можна я піду на кухню? Хочу подивитися, як Ельвіна готує обід, – попросилася дівчина.  Зовсім як у дитинстві.

  - Можна, – кивнув батько і погладив її по голові.

  Ельвіна, стара кухарка, яке усе життя пропрацювала у замку Метс, потрошила кролів, яких Адріан і Максиміліан, брати Мерін, забили у винограднику. Кролі вибиралися у сутінках з глибоких нір і обгризали молоді виноградні пагони. Він цього виноград погано родив, зате кроляче м’ясо мало чудовий присмак.

  Мерін присіла на ослінчик біля вогню.

  - Що ви тут робите, панно? – заклопотано запитала Ельвіна. – У нас тут жир летить у всі боки. Ще замарудите таку гарну сукенку...  

  - Пам’ятаєш, як я у дитинстві приходила на кухню подивитися, як ти готуєш їжу, і послухати твої казки?